Читати книгу - "Країна Мумі-тролів. Книга перша"

Мабуть, його здуло вітром з голови Чарівника, коли той летів на Місяць!

Нюхмумрик кивнув головою.

— А якщо він повернеться за ним? — не на жарт занепокоївся Хропусь. — Я нізащо не відважуся глянути в його червоні очі.

— Чарівник ще на Місяці, — спробував заспокоїти його Мумі-троль. — Туди далека дорога.

— Неблизька, — потвердив Нюхмумрик. — А ще чимало часу заберуть пошуки Рубіна в кратерах.

На довший час запала тривожна мовчанка. Кожному з голови не йшов чорний капелюх, що стояв удома на комоді перед дзеркалом.

— Додайте трохи світла, — попрохав Чмих.

— Чули? — злякано прошепотіла Хропся. — Там, надворі…

Усі втупилися поглядами у чорний отвір входу до печери й прислухалися. Тихі-тихі, м’які кроки — може, крадеться пантера?

— Це дощ! — здогадався Мумі-троль. — Нарешті пішов дощ! Тепер можна трішки й поспати…

Всі повмощувалися у свої ямки, загорнувшись у ковдри. Мумі-троль загасив лампу і під тихе шемрання дощу поринув у сон.

Гемуль прокинувся від того, що його ямка наповнилася водою. Теплий літній дощ шелестів надворі, дощівка струмочками та водоспадами спливала по стінах печери й стікалася саме до Гемулевої постелі.

— От біда! От лихо! — бубонів сам до себе Гемуль.

Він викрутив свою одіж і вийшов з печери подивитися, що робиться надворі. А надворі було сіро, мокро й незатишно. Гемуль прислухався до себе, чи не забажається йому скупатися у морі, але бажання не зголошувалося…

— Жодного порядку у світі, — з жалем подумав Гемуль. — Учора — надто сухо, нині — надто мокро. Ліпше піду досипляти…

Хропусева заглибника була начебто найсухішою.

— Посунься трішки, — попросив Гемуль. — До моєї ямки налилося дощу.

— То не моя гризота, — буркнув Хропусь і повернувся на інший бік.

— Але саме тому я хочу спати коло тебе, — пояснив Гемуль. — Не будь такий хропливий!

Однак Хропусь лише щось сонно пробурмотів і знову заснув. Серце Гемуля охопила справедлива жадоба помсти, і він прокопав рівчак між своєю та Хропусевою ямкою.

— Це вже зовсім не по-гемульськи! — зверещав Хропусь, сідаючи на своїй мокрій ковдрі. — Ніколи не подумав би, що ти зможеш вчинити таке неподобство!

— Це сталося мимоволі! — веселився Гемуль. — Чим займемося сьогодні?

Хропусь виставив носа надвір, глянув на небо, потім на море, а тоді, як особа, котра знає свою справу, оголосив:

— Риболовлею! Роби побудку, а я споряджу човен!

І Хропусь почапав по мокрому піску до причалу, збудованого Татом Мумі-троля. Хвильку постояв, принюхуючись до моря. На морі ані хвильки, лише стиха накрапав дощ, і кожна краплина залишала по собі маленькі кружальця на лискучій поверхні води. Хропусь кивнув сам до себе, немов підтакуючи власним думкам, узяв з човнової шопи скриню з найдовшими на господарстві волосінями, потім витягнув з-під помосту підсак і, насвистуючи Нюхмумрикову мисливську пісеньку, заходився наживляти гачки.

Коли решта товариства вийшла з печери, усе рибацьке начиння було вже складено.

— А ось нарешті і ви, — гукнув Хропусь. — Гемулю, зніми щоглу і встанови кочети.

— Чи так вже конче рибалити? — запитала його сестричка. — Під час риболовлі ніколи нічого не відбувається, а ще мені дуже шкода маленьких щучок…

— Не хвилюйся, нині обов’язково щось відбудеться, — утішив її Хропусь. — Сідай на носі, менше заважатимеш!

— Я допоможу! — зарепетував Чмих, хапаючись за скриню зі снастями, щоб залізти до човна.

Човен загойдався, нахилився, скриня перекинулася і половина волосіні висипалася, зачепившись за кочети та якір.

— Чудесно! — скипів Хропусь. — Просто неперевершено! Здалеку видно морського вовка! Знаєш, як поводитися на судні, і насамперед цінуєш працю інших! Ха!

— І ти навіть не вилаєш його? — не йняв віри Гемуль.

— Я? Його? — гірко розсміявся Хропусь. — Хіба слово капітана чогось варте? Де там! Покиньте все так як є — щось та впіймається! — з тими словами Хропусь заліз під лавку на кормі й накрився з головою брезентом.

— Ото вже трам-тарарам! — буркнув Мумі-троль. — Бери весла, Нюхмумрику, треба з цього якось виплутуватися. А ти, Чмиху, осел!

— Знаю, — покірно відповів малий. — З якого кінця почнемо?

— З середини. Тільки ж не приплутай до волосіні свого хвоста!

І Нюхмумрик, обережно загортаючи воду веслами, вивів «Пригоду» у море.

Мама Мумі-троля у чудовому гуморі поралася в будинку. У саду поміж листя дерев ніжно шарудів дощ. Спокій, лад і тиша панували навколо.

— Тепер усе почне рости! — сказала сама до себе Мама. — Як добре, що я намовила дітей перебратися тимчасом до печери!

Вона вирішила трохи навести лад й заходилася підбирати по кутках розкидані шкарпетки, апельсинові шкуринки, камінці дивної форми, шматочки кори та всякий інший непотріб. На музичній скриньці Мама знайшла кілька стебел рослин, які Гемуль забув покласти під сушильний прес. Наслухаючи у задумі тихе шарудіння дощу, вона неуважно змотала їх у клубок. «Тепер усе почне рости!» — повторила вона знову й навіть не зауважила, як випустила трав’яний клубок з лап простісінько в капелюх Чарівника.

Мама подалася до своєї кімнати трохи подрімати, бо понад усе любила спати, коли дощ тарабанить по даху.

У морській глибіні чатував на здобич натягнутий по дну перемет Хропуся — довга-предовга волосінь з почепленими на ній гачками. Чатував уже зо дві години, а Хропся невимовно нудилася.

— Усе залежить від натягу, — пояснював їй Мумі-троль. — На кожен гачок може щось упійматися, розумієш?..

Хропся лише зітхнула.

— Але коли закидаєш вудку, на гачок начеплено піврибки, а витягаєш цілого окуня. І знаєш, що упіймався цілий окунь.

— Або нічого! — озвався Нюхмумрик.

— Або бичок, — додав Гемуль.

— Дівчаткам цього не збагнути! — підвів риску Хропусь. — Витягаймо потроху. Але не галасуйте! Тихо! Тихо!

На поверхні з’явився перший гачок. Порожній. Другий — теж порожній.

— Це лише доводить, що риба ходить глибше, — не тратив надії Хропусь. — До того ж, неймовірно велика риба… Цитьте усі!

Він витягнув ще чотири порожні гачки.

— Ото хитрюща! Всю нашу принаду об’їдає! Певно, велетенська…

Усі перехилились за борт, вглядаючись у глибину, де зникала волосінь.

— Як гадаєш, що то за риба? — запитав Чмих.

— Щонайменше Мамелюк, — відповів Хропусь. — Погляньте! Ще десять порожніх гачків!

— Скажи ще про кита, — пирхнула Хропся.

— Не насміхайся! — сердито урвав її братчик. — Тихо будьте, бо сполошите мені здобич!

Гачок за гачком влягався до скрині. Жодної рибки. Нічогісінько! Самі лише пучки водоростей та морської трави.

Раптом Хропусь скрикнув:

— О! Клює! Жодного сумніву — клює!

— Мамелюк! — верескнув Чмих.

— Візьміть себе в руки! — Хропусь намагався зберігати спокій. — Попрошу мертвої тиші! Я його тягну!

Натягнена волосінь трохи ослабла, але далеко в темно-зеленій товщі води змигнуло щось біле. Невже Мамелюкове черево?

З таємничого морського дна на поверхню наче здіймалася гора… Щось величезне, грізне, непорушне. Немов порослий зеленим