Читати книгу - "Місто біля моря"

любов, «широку, як море», мимоволі перенесли мене в далеке наше місто.

Я засмутився від того, що тут, у новому місті, море було зовсім не таке вже широке. Ліворуч його огинала вузька піщана коса. Вона була схожа на довгий ріг, трохи загнутий до південного заходу. На самому краю коси, просто перед нами, чорніли якісь будівлі, і осторонь них, на відшибі, видно було конусоподібний стовпчик, він підіймався досить високо над водою. Згодом ми взнали: це був маяк.

Вхід у порт праворуч від нас прикривав сірий кам’яний хвилеріз. Він наче продовжував лінію портового молу і здавався звідси дуже низьким. Лише коли-не-коли над гранітними брилами хвилеріза спалахували білі баранці: це хвилі із відкритого моря, значно грізніші, аніж ті, що підкочувались до берега, намагалися переплигнути через хвилеріз.

Нас обдавало вологим морським вітром і дрібними бризками солоної води; оглушені шумом хвиль, що бігли на берег, ми не почули, як до нас підійшла дівчина.

Ми побачили її лише тоді, коли вона скочила з розгону на парапет. Поли її синього з великими білими квітами халатика притиснуло вітром до ніг, взутих у рожеві гумові туфельки.

Ми всі троє втупились очима в незнайому дівчину.

Не звертаючи на нас уваги, вона стояла на бетонному парапеті, струнка і гнучка, і жадібно вдихала в себе штормове повітря. Постоявши так якийсь час, вона обернулась і, уважно оглянувши нас трьох, голосно спитала:

— Ви тут іще побудете, молоді люди?

— Трохи побудемо, — зніяковіло обізвався Бобир.

— Тоді постережіть, будь ласка, мої речі! — сказала дівчина і, не чекаючи нашої згоди, швидко вийняла з густого волосся роговий гребінець із блискучими камінцями, сунула його в кишеньку халатика, провела рукою по волоссю і кинула халатик на кам’яний бар’єр, якраз перед Сашком.

Лишившися у шерстяному купальнику, дівчина поставила ногу на драбинку і стала спускатися вниз. Ми думали, дівчина пірне кілька разів біля берега, тримаючись за пеньки старих паль, а потім, тремтячи з холоду, вилізе наверх. Адже саме так купалося багато жінок у нас, у Смотричі. Але ця, як справжня морячка, сильно» відштовхнувши ногами іржаву драбину, пірнула під гребінь хвилі, яка котилась на берег. Не минуло й хвилини, як ми побачили незнайомку далеко в морі. Жовтий її костюм то показувався на рівні білих баранців, то знову зникав. Дівчина не відверталась од набігаючих хвиль, а, навпаки, заривалась у них головою. Величезні стіни води виростали раптово перед нею, але вона упевнено пірнала під них, щоб, діставши малесенький перепочинок, знову зустрінути удар розбурханого моря. Лише коли-не-коли, повертаючись до нас обличчям, незнайомка висувала з води загорілу руку і ліниво відкидала назад волосся. Мокре, густе, воно весь час падало їй на очі.

— Ти диви, принцеса цирку! — сказав захоплено Бобир. — Як пірнає!.. Ти б зміг так, га, Маремухо? — І Сашко, не зводячи очей з моря, сів поряд з халатиком дівчини на парапет.

— Треба спробувати спершу, що за вода, — ухильно відповів Петро. — Коли справжня, солона, то чого ж! У солоній воді, кажуть, легко плавати: вона сама людину тримає.

__ Тримає-то тримає, але хвилі які! Хіба не бачиш? — сказав я. — Такою хвилею як торохне, вмить забудеш усе на світі… Як вона вилізе тільки?

— Погано їй буде до берега пробиватися, — згодився Бобир.

— Де ж вона, хлопці? — закричав раптом Маремуха. — Я її не бачу.

Дівчини справді ніде в морі не було видно.

— А може, вона вже на хвилерізі? — невпевнено, спроквола озвався Сашко.

— Туди не так-то скоро допливеш! — сказав я і зразу ж полегшено крикнув:-Та он вона, диваки!

Чіпляючись за якірний ланцюг, незнайомка лізла на баркас, що похитувався на хвилях. Сплеск хвилі підкинув її догори, і вона ривком вискочила на палубу. Схопившись одною рукою за щоглу, другою вона поправила волосся і потім, як то звичайно роблять візники на морозі, поляскала себе руками по тілу, наче обіймаючи себе. Добре їй, видно, було відпочивати там! А мені вже починало не подобатися її купання. Сказала, щоб «трохи» постерегли її речі, а сама, гляди, і справді до хвилеріза гайне!

— Ти теж, Сашко, дивак, — сказав я Бобирю. — Хто тягнув тебе за язик сказати, що ми тут стояти будемо! Вона собі розважається там, а нам на завод іти треба, Визвався теж, сторож!

— Ну, так давай ходімо! — запропонував Бобир, оглядаючись.

— Ми підемо, а халат її вкрадуть. Вона подумає, що ми шахраї, — резонно зауважив Маремуха.

— Ми от із Петрусем підемо, а тебе залишимо) тут… кавалера! — пристрахав я Бобиря.

— Сам я не залишусь. І не думай! — буркнув Бобир і квапливо відсунувся від халата.

Мовби чуючи наші побоювання, незнайомка ловко, головою вниз, стрибнула з баркаса у вируючу воду. З’явившись на хвилях знову, вона наввимашки, по-чоловічому, попливла до берега. Хвилі допомагали їй плисти, підштовхували її. Але ось біля самого берега дівчина потрапила в мертвий зиб і майже не рухалася з місця. Зовсім брудна, з накипом із сміття, вируюча вода, відкочуючись від парапету, то ледь-ледь відносила дівчину в море, то зразу ж вертала її назад. Незнайомка, видно, стомилась. Ліниво плаваючи, вона набиралася сил.

Але ось із гуркотом і ревом понісся на берег високий водяний вал. Він підхопив дівчину, і вона з силою вчепилась за залізну драбинку, мало не зірвавши її з петель.

Сяк-так дівчина вилізла на бетонну набережну. Вона аж похитувалась. Волосся було липке і звисало, як намочене клоччя. На загорілих ногах чорніли крупинки сміття.

— Мерсі, що постерегли, — сказала дівчина, важко дихаючи. І, схопивши халатик, вона побігла набік, лишаючи на парапеті маленькі мокрі сліди.

— Ходімо, хлопці! — покликав я друзів, повертаючись спиною до парапету.

… Візник Володя, прощаючись з нами, показав удалині, під горою, високий цегляний димар з червоним прапором, що майорів на громовідводі.

— Оце і є завод імені лейтенанта Шмідта, — сказав він. — Держіть курс на димар — і потрапите прямісінько в контору!

Місто було всюди чисте і на подив рівне, не таке, як наше рідне місто, порите ярами та проваллями. Тепер, коли ми йшли пішки від берега моря до центру, поглядаючи на димар, стало зрозуміло, що каламутна вода, яка заповнювала майже до верху облицьовані каменем-пісковиком канавки вздовж вулиць, заганяється вітром, з моря, і, завдяки їй, у місті нема куряви.

— Так, товариші, нічого не скажеш — здорово плаває оця принцеса! — з заздрістю в голосі признався Бобир. — Я б не поліз під таку бурю у море. І досі у вухах шумить!..

— Тобі від незвички здається страшно, — сказав Маремуха. — Ось зажди, влаштуємося тут, станемо