Читати книгу - "Відкрите суспільство та його вороги"

більше поганого, ніж буває доброго, коли чиниш її. Тому, коли люди скуштували і того і другого, тобто чинили несправедливо і потерпали від несправедливості, тоді вони, якщо вже немає куди дітися від однієї і не можна триматися іншої, вирішили за доцільне домовитися між собою, щоб не творити кривду і не страждати від неї. Звідси й пішло законодавство. ...Ось яке походження та суть справедливості згідно з цією теорією».

Наскільки можна судити з її раціонального змісту, це, очевидно, одна й та сама теорія, а те, як її подано, до дрібниць нагадує промову Каллікла в «Горгії»50. І все-таки, Платон повернув зовсім в інший бік. Протекціоністську теорію тепер не захищають від обвинувачень у тому, що вона грунтується на цинічному егоїзмі, а якраз навпаки. Наші гуманістичні почуття, наше моральне обурення, вже викликані Фрасимаховим нігілізмом, використовуються для того, щоб обернути нас на ворогів протекціонізму. Така теорія, на гуманістичний характер якої вказувалося в «Горгії», нині видається Платоном за антигуманістичну, і, по суті, як наслідок огидної і зовсім непереконливої доктрини про те, що несправедливість — це дуже добре для тих, кому вдасться уникнути покарання. І він, не вагаючись, втовкмачує цю точку зору. В розтягнутому продовженні цитованого уривка Главкон детально розробляє ніби необхідні припущення чи передумови протекціонізму. Серед них він згадує, приміром, той погляд, що чинити несправедливість,— це «ліпше за все»51; що справедливість встановлюється лише через те, що більшість людей слабкі і не можуть коїти злочини і що для окремих громадян злочинне життя було б набагато прибутковішим. А «Сократ», тобто Платон, щиро підтверджує52 правильність Главконового трактування викладеної теорії. У такий спосіб Платонові, очевидно, пощастило переконати більшість своїх читачів, принаймні всіх платоніків, що протекціоністська теорія, розвинена тут, тотожна безжалісному і цинічному Фрасимаховому егоїзму53 і, що ще важливіше, наче всі прояви індивідуалізму зводяться до одного й того ж, а саме — егоїзму. Та він переконав не лише своїх палких прихильників, йому навіть вдалося переконати своїх опонентів, і зокрема послідовників теорії договору. Від Карнеада54 до Гоббса, всі вони не лише сприймали його фатальний історицистський виклад, а й вірили Платоновим запевненням, що їхня теорія базується на етичному нігілізмі.

Тепер слід усвідомити, що вся Платонова аргументація проти протекціонізму є розвитком його гаданої егоїстичної основи. І розглядаючи місце, яке займає цей розвиток, ми цілком можемо припустити, що Платон не навів інших переконливіших доказів не через власну стриманість, а через брак аргументів. Отже, з протекціонізмом слід боротися, закликаючи до наших почуттів,— виставивши його образою ідеї справедливості, а також наших уявлень про пристойність.

Ось так Платон розправився з теорією, що була не лише небезпечним суперником його власній доктрині, а й представляла нові гуманістичні та індивідуалістичні вірування, тобто була вкрай ворожа до всього, що цінував Платон. Мудрість такого методу доводить його вражаючий успіх. Та я покривив би душею, якби щиро не визнав, що вважаю Платонів метод безчесним. Бо критикована теорія не потребує припущень аморальніших за те, що несправедливість — це зло, тобто, що її слід уникати і тримати під контролем. До того ж, Платон напрочуд добре знав, що ця теорія не грунтувалася на егоїзмі, бо в «Горгії» репрезентував її не як тотожну нігілістичній теорії, з якої вона «виникла», викладеній в «Державі», а як протилежну до неї.

Підсумовуючи, можемо сказати, що Платонова теорія справедливості, у тому вигляді, як її викладено в «Державі» та пізніших творах, є свідомою спробою дістати перевагу над егалітарними, індивідуалістичними та протекціоністськими тенденціями його доби і реставрувати трибалістичні догми шляхом розвитку тоталітарної етичної теорії. Водночас Платон був глибоко вражений новою гуманістичною мораллю, але замість того, щоб доказово сперечатись із егалітаризмом, він уник навіть його розгляду. І йому вдалося зворушити гуманістичні почуття, силу яких він дуже добре розумів, на користь тоталітарного класового правління від природи вищої панівної раси.

Такі класові привілеї, за його словами, необхідні для підтримання стабільності держави. А відтак вони є суттю справедливості. Зрештою, таке твердження грунтується на тому аргументі, що справедливість потрібна для могутності, здоров'я та стабільності держави, аргументі напрочуд схожому на сучасне тоталітарне визначення: правильно все, що корисне для сили моєї нації, або мого класу, або моєї партії.

Але й це ще не все. Наголошуючи на класовому привілеї, Платонова теорія справедливості ставить проблему: «Хто повинен правити?» в центр політичної теорії. На це питання він відповідає, що правити повинні наймудріші та найкращі. Хіба така блискуча відповідь не змінює характер його теорії?

Розділ 7. Принцип керівництва

Нетямущий хай іде під проводом мудрого і буде під його владою.

Платон

Певні заперечення1 нашому витлумаченню Платонової політичної програми змусили нас вдатися до дослідження ролі, яку відіграють в рамках цієї програми такі етичні ідеї, як справедливість, добро, мудрість, істина та щастя. Цей та два наступні розділи продовжують аналіз, і далі ми розглянемо, яку роль відігравала ідея мудрості в Платоновїй політичній філософії.

Ми бачили, що головною вимогою Платонової ідеї справедливості була та, що правити мають природні правителі, а прислужувати — природні раби. Вона є часткою історичної вимоги, щоб держава, з метою заборони всіх змін, була копією її «ідеї», або її справжньої «природи». Така теорія справедливості дуже добре засвідчує, що Платон убачав фундаментальну проблему політики у питанні: «Хто правитиме державою?»

I

Я переконаний, що, виклавши проблему політики у формі питання «Хто має правити?» або «Чия воля буде найвищою?» тощо, Платон вніс тривале сум'яття в політичну філософію. Воно, по суті, аналогічне тому, що він зробив у сфері етики ототожненням колективізму з альтруїзмом, яке було розглянуто в попередньому розділі. Очевидно, що коли вже порушено питання про те, хто повинен правити, то на нього важко не відповісти «найкращий», чи «наймудріший», чи «природжений правитель», чи «той, хто опанував мистецтво правління (або ж, можливо, «загальна воля», чи «раса панів», чи «промислові робітники», чи «народ»). Але така відповідь, попри всю свою, здавалося б, переконливість — бо хто ж обстоюватиме правління «найгіршого», чи «найдурнішого», чи «природженого раба»? — абсолютно марна, і я спробую довести це.

Насамперед, така відповідь має на меті переконати нас, що певні основоположні проблеми політичної теорії вже розв'язано. Та, якщо ми поглянемо на політичну теорію під іншим кутом, то виявимо, що не розв'язали жодної фундаментальної проблеми, а просто проминули їх, припустивши, що основоположним є питання «Хто має правити?» Бо навіть ті, хто поділяє це Платонове припущення, визнають, що політичні правителі не завжди досить «добрі» чи «мудрі» (не слід сушити голову над точним значенням