Читати книгу - "Армагед-дом"

class="p1">У цій бухті вона вже один раз була. На самому початку експедиції, коли на катері оглядали околиці. Тоді, пригадується, бухта не справила на неї враження — справді, бруднуватий сірий пісок, справді, мілко; а тепер довелося зупинитись і затамувати віддих.

Праворуч і ліворуч іклами стирчали скелі-хвилерізи. Тепер там стояв суцільний білий салют — летіли бризки і клоччя піни, гриміли вода й каміння, зате бухти діставалася значно всічена, переполовинена хвиля. Перекидалась, широким язиком тяглася по піску, відступала, злизуючи черепашки та дрібні камінчики.

— Гарно? — спитав Саша.

Лідка усміхнулась.

Внизу, на півкруглому пляжному майданчику, майже не було вітру. Удалині гуркотіли нескорені, не зрізані ще хвилі. Саша сів на плоский жовтий камінь, розгорнув потерту книжечку, неуважно кивнув Лідці:

— Давай…

Вона скинула на пісок футболку і шорти. Пісок скидався на крупну сіль. Злежаний і жорсткий.

Бухта справді була майже ідеальним полігоном для катання на хвилях. Лідка по черзі то пірнала під вал, який насувався на берег, аж п’яти мерехтіли над водою, то, навпаки, каталась на гребенях; туга біла піна лоскотала боки і створювала ілюзію неосяжної весільної сукні. Лідка усміхалась солоними губами — така аналогія подобалась їй. Гарно, треба б комусь розказати.

Підводник Саша не заважав їй. Сидів на березі, заглиблений у свою книжку.

Хвилин за сорок Лідку почало нудити; виявилося, для того, щоб заробити морську хворобу, зовсім не обов’язково сідати в човен або підніматись на корабель. Досить просто побавитись у хвилях.

Вирішивши, що на сьогодні вистачить, вона лягла на спину й узялась ліниво підгрібати до берега. Хвилі підкидали її, як поплавець; через якийсь час вона виявила, що не наблизилась до берега на жоден сантиметр.

Розізлившись, вона перевернулась на живіт і попливла вже всерйоз, із усіх сил. Кожна нова хвиля підштовхувала її, дозволяючи відчути дно кінчиками пальців на ногах, і зразу відтягувала назад, позбавляючи найменшого натяку на опору.

Лідка пливла, зціпивши зуби. Вона завжди вважала, що плаває як риба.

Ні, та що це за фокуси? Яма? Досі піщане дно здавалося рівним і гладеньким, але, можливо, методичні хвилі встигли вимити тут дірку?

Час минав. Вода крутилася навколо Лідки, як млинове коло. Саша на березі читав, не підводячи очей.

Знесилившись, Лідка вирішила змінити тактику. Якщо не вдається випливти верхом — може, розумніше буде пірнути під хвилю, так, кажуть, слід вибиратися з вирів. Пірнути якомога глибше…

Вона вхопила повітря ротом і пірнула. Під водою нічого не було видно — каламуть; до дна вона не дістала, пропливла вперед, як їй здалося, метрів п’ять, і пішла на поверхню.

Поверхні не було. Вода і вода.

Відпрацьоване повітря пекло легені, рвалося назовні. І Лідка рвалась — нагору; як видно, їй не пощастило, або вона неправильно розрахувала ритм і опинилась під найвищою хвилею. Вже задихаючись, вона випірнула серед піни — і ледве встигла вдихнути, коли нова хвиля підхопила її й закрутила, як ганчірку в пральній машині.

Переплутались верх і низ. Нічого не було видно. Лідці вистачило витримки якомога довше утримувати повітря, а потім вибрати мить і знову випірнути. Наступна хвиля поклала б безславний край сьогоднішньому купанню, але, на щастя, в розкладі валів сталася, як це іноді буває, коротка перерва.

Вона закашлялась. Озирнулась — вчасно, щоб зустріти нову хвилю, яка накрила її з головою, забила ніс, як Лідці здалось, аж до брів, і покотилась у напрямку берега.

На березі сидів, зручно витягнувши ноги, підводник Саша. Певно, читання дуже його захоплювало.

Кілька секунд Лідчина гордість боролася зі страхом. Страх — точніше, тепер уже жах — переміг.

— Сашо! — гукнула вона так голосно, як тільки дозволяло просолене горло. — Сашо!

Підводник перегорнув сторінку.

Він сидів за якихось тридцять метрів від місця, де борсалась Лідка. Вона чудово бачила його обличчя — жоден м’яз на ньому не зрушився, і це було навіть страшніше, ніж нова лінива хвиля.

— Саш…шо! Са…

Вона закашлялась.

Можливо, захоплений книжкою, він не чув її крику серед гуркоту хвиль. Можливо, в неї й крику не виходило — так, саме шипіння… Це їй здається, ніби вона волає як ошпарена…

— Сашо! Сашо! Са-ашо-о!

Підводник читав. Те, що відбувалось, усе більше скидалося на недобрий сон.

— Са…

Вона захлинулась. Новий жах був сліпим і зовсім чорним. На якийсь час Лідка перетворилася на тварину. Ні! Н-ні! Пливти! Дихати! Жити!

Хвиля зійшла. З’явилось і зникло дно під ногами; Лідка знову побачила небо, скелі, чоловіка, що читав на березі. Я поруч із берегом, сказала вона своєму трохи ослаблому жахові. Я поруч із берегом, я вмію плавати, я не можу втонути, я випливу…

— Са…шо…

Їй здалося, що підводник-цивільник швидко на неї глянув. Скосив очі. Привиділось. Або?..

У розкладі хвиль знову настала перерва. Лідка ледве трималася на плаву, але — дихала.

Господи, він бачить. Він бачить, як вона тоне. Він привів її сюди, щоб вона втонула. Він…

Андрій Зарудний, продірявлений кулями. Очі-свердла. Він щось сказав перед смертю? Ні, як він міг сказати… Але ж експерти доводять, що він жив іще хвилин п’ятнадцять… неможливо? Але ж буває… А контрольного пострілу не було… Що він сказав? Нічого? Жаль… Папери… документи… ця дівчинка знайшла в архіві цікавий текст. Може, навіть не один. Що тобі треба в бібліотеці, Лідо? Виносити за межі будинку хоч папірець, хоч наймізерніший паперовий клаптик… Микола Іванович Ретельников. Який засватав, втелющив, буквально застромив Лідку в цю експедицію і чиє ім’я мимохідь згадував Саша…

Балон з отруєним повітрям. Але так, щоб експертиза потім нічого не могла довести.

Тепер її, Лідку, замовили. Точніше… засудили. Звеліли прибрати. Так природно… просто… один раз не вийшло, але багато… небезпек… море… ця бухта… яма… шторм…

— Мамо! — закричала вона, з останніх сил борсаючись у пінистому вирі. — Ма-мо-о!

Хвиля підхопила її і понесла по спіралі, але у Лідки вже не було сил опиратись. Навіть якщо вона випливе зараз — Саші досить кількох недбалих рухів, аби втопити її навіть на мілині. Свідків немає. Вона рокована на нещасний випадок…

Цивільник читав, точніше, вдавав, що читає. Їй здалося, що на обличчі його лежить тінь роздратування — ну чого воно ніяк не тоне, це дівчисько?

Вона повернулась обличчям до хвилі й попливла в море. Іще раз їй заліпило водою ніздрі — та зате, зрушивши з місця, вона вибралась нарешті з прибережного виру. Праворуч і ліворуч ревіли ікла-хвилерізи, але між ними було відносно спокійно; берег віддалився, тепер Лідка не боролась із хвилями — просто бовталась на воді, часто дихала і