Читати книгу - "Армагед-дом"

Саша на березі нарешті відклав свою книжку. Ліниво встав, подивився на годинника, потім на Лідку. Махнув рукою — вилазь, мовляв.

Вона озирнулася на вихід із бухти. Було очевидним, що їй не вибратись звідси вплав. У таку погоду, в такому стані — вона не допливе, її або відтягне течією, або розмаже об скелі, або вона просто піде на дно, ніби мішок з піском.

Саша приклав долоні до губів.

— І-ідо-о! — долинуло до неї. — І-ом и-о-одь!

Аякже, подумала Лідка. Зараз.

Невже він припливе сюди, щоб утопити її?! Це вже ризик для нього. Вона опиратиметься…

Хоч який опір, легше почекати ще півгодини. Вона втоне й сама.

Саша — Лідка бачила — плюнув. Стягнув майку. Зняв шорти. Замість плавок на ньому виявилися просторі спортивні труси.

— Мамо… — прошепотіла вона ледь чутно.

Саша увійшов у воду. Відразу пірнув під хвилю, і ще раз пірнув, і пішов до Лідки розміреним кролем. Хвилі, здавалося, зовсім не турбували майбутнього Лідчиного вбивцю.

— Мамо…

Вона зробила спробу відпливти подалі в море, але вигляд бурунів, що розбивались об хвилерізи, протверезив її.

Сашина голова промайнула за двадцять метрів. За десять.

Тоді приречена Лідка звела очі, з останньою надією озираючи берег, пляж і скелі. Високо на кручі, там, де чахло під сонцем самотнє колюче дерево, ясно вирізнялися людські фігурки. З моря не вдавалося роздивитись, що це за люди й куди вони дивляться, але у Лідки раптом знайшлися сили.

Останні пять метрів Саша здолав під водою, надовго пірнувши. Випірнув просто перед нею; очі його здалися їй зовсім байдужими, риб’ячими. Очі холоднокровного вбивці.

— Геть! — У неї вистачило сил на вигук і навіть на те, щоб показати рукою на скелі. — Там! Солдати. У них бінокль! Вони все бачать!

— Сказилась?!

Він був злий. Страшенно злий і роздратований. Лідці здалося навіть, що вона бачить слину, що летить у нього з рота; однак він озирнувся й поглянув у бік берега. І якийсь час розглядав, як їй здалося, людей на кручі.

— Здуріла?!

— Не підходь, — вимовила вона, не зводячи з нього очей.

— Що?!

— Ти мене не втопиш, — сказала вона, відчуваючи на підході щипучі сльози. — Там побачать… Не чіпай…

Він вилаявся — так, як не лаялись у присутності жінок Лідчині знайомі чоловіки.

— На берег. Бігом! А то притоплю тебе, психічка довбана, і за волосся витягну. Ну?!

Вона попливла до берега — просто тому, що більше не було куди подітись. Саша тримався поруч — не дуже близько, але Лідка чудово розуміла, що ця дистанція оманлива. Плавець… чемпіон, мабуть…

Чергова хвиля жбурнула її до берега й хотіла була відтягти назад, але Саша сильно підштовхнув Лідку ззаду. І ще. Вона відчула під ногами пісок і буквально вчепилась у нього пальцями ніг; хвиля зринула, а Лідка лишилася стояти, і з наступною хвилею зробила три кроки вперед. Нахилилась, упала навкарачки…

Нова хвиля, і остання для Лідки на сьогодні, збила її з ніг і прокотила по мілині. І залишила відпльовуватись — на піску.

Саша знову вилаявся за її спиною. Лідка сліпо, як кошеня, відповзла подалі від моря, дісталася до сухого — і впала мішком.

Саша щось пробурмотів крізь зуби.

Лідка підняла очманілу голову; Саша виходив з моря злий, вишкірений, без трусів.

— Чого дивишся? Хвилею знесло! Через тебе, дурепо…

І він пройшов через пляж до своїх шортів. Лідка лежала, не в змозі поворухнутися, нічому більше не дивуючись.

— Я рапорт подам, — сказав Саша крізь зуби. — Усю лабораторну роботу робить один Зарудний. А ця істеричка знай створює проблеми… Ну не спить вона зі своїм мужиком, ну, психує, коли він з Валькою лижеться — до чого тут робота?! Робота до чого? Сьогодні вона непритомніє, завтра топиться, післязавтра вона кинеться сторч головою зі скелі, і ти, Віталю, будеш по вуха в лайні… І Петро відгребе ні за що. Подумай, Віталю.

Мовчати, мовчати, казала собі Лідка. Якщо зараз закричати, розревітись, почати виправдовуватись — кожне схлипування буде водою на Сашин млин. Мовчати, терпіти, мовчати…

У штабовій кімнатці, що світила голими цегляними стінами, було похмуро і вогко. Басовито дзижчали мухи. Тільки цей звук і порушував тишу, що повисла після Сашиних слів.

— Лідо, — пробурмотів нарешті Віталій Олексійович, крутячи в пальцях тьмяну подряпану лінзу. — Вийди, будь ласка. Піди погуляй.

Петро Олегович голосно зітхнув.

— Не піду, — сказала Лідка тихо.

Віталій підняв брови:

— Що?

— Послухайте… — вона з усіх сил намагалася втримати себе в руках. — Якщо за кілька днів я справді впаду зі скелі — знайте, що це ВІН мене зіштовхнув! Він… так, я потрапила в яму і мені важко було… важко випливти. Я кликала його! А він сидів і дивився, як я тону. І усміхався!

Останню деталь Лідка вигадала, але вигадала дуже переконливо. Їй справді згадалось, як Саша усміхався, дивлячись на її борсання. Ситою усмішкою ката.

— Здуріла?! — знову вибухнув підводник. — Тобі до психіатра треба! Що тобі привиділось, що ти вигадала, це ж відверта маячня!

— Я кликала, — повторила Лідка пошепки. — Я б втонула… я випадково випливла. Це правда.

Віталій упустив на стіл свою лінзу:

— Сашо… якого греця вас понесло в цю бухту?! Чия це була ідея?

— Його, — сказала Лідка ще тихше.

— Та заборонити їй взагалі підходити до моря! — гаркнув Саша. — Відіслати її з експедиції нафіг, якого чорта… Я сидів на пісочку й читав! Якщо вона й кричала — то собі під ніс, тихенько так, як миша. А там же гуде все…

— Чому ж ти не поглядав? — роздратовано спитав Віталій. — Бачиш же, що шторм!

— Та вона хвилин сорок там сиділа! Мілко там, пісочок, щур не втоне. Хто ж знав, що вона така…

Він замовк, але погане слово, яке він проковтнув, виразно відбилось у його очах.

— Лідо, вийди, — сказав Віталій різко.

Вона підвелась:

— І я сама… хочу поїхати геть. Перш ніж він мене вб’є.

Повернулась і вийшла, щільно причинивши за собою двері.

Славка вона знайшла біля водонапірної колонки. Відро давно наповнилось, а він усе качав залізний важіль, вода бігла через бляшаний край, підтоплювала Славкові гумові капці, всмоктувалась у жадібну, кам’янисту, розтріскану землю.

Славко подивився на Лідку — і нічого не сказав. Випустив важіль, але вода ще бігла якийсь час тонким, згасаючим струменем.

— Ну в тебе й вигляд, — сказав Славко.

Лідка зазирнула у відро. Звідти подивилася на неї бліда змарніла пані з заплутаним, навислим на обличчя волоссям.

Лідка зачерпнула воду долонею. Умилась, бажаючи протверезити себе й узяти в руки, однак ефект