Читати книгу - "Золота медаль"

і чує голос Тетяни Максимівни: «Подавайте зошити, урок скінчився. Ви, Коробейник, теж не розв’язали задачі?»

Великий стінний годинник у коридорі показував, що до кінця уроку залишилось три хвилини.

— Ну, тепер — все! — промовила Жукова.— Ах, шкода Марійки!

І відразу ж після цих слів з класу вийшла Марійка. Її оточили з радісними і тривожними запитаннями:

— Подала?

— Розв’язала задачу?

— Чому так забарилась?

Марійка розвела руками:

— Чого ви хвилюєтесь? Все в порядку. Довелося трохи посушити голову. У мене ж, ви знаєте, до тригонометрії не дуже блискучі здібності.

— Ну, вітаю! — сказала Ніна.— А Юля вже зовсім вирішила, що ти не встигнеш закінчити.

Мечик елегантно вклонився:

— Радий, що мій прогноз не справдився. Я пророкував тобі не зовсім приємний для шахіста стан!

Пролунав дзвінок, мимо учнів з купою зошитів пройшла Тетяна Максимівна.

Черговою сьогодні була Ніна. Вона ввійшла в клас, відчинила кватирку і, проходячи мимо столу, побачила на ньому газету.

«Забула Тетяна Максимівна!» — подумала дівчина і взяла газету. Під нею лежав учнівський зошит. На обкладинці стояло прізвище Поліщук.

— Марійчин! — вихопилось у Ніни.

Вона зрозуміла, що газета випадково прикрила зошит, і Тетяна Максимівна не помітила його.

У Ніни чомусь дуже закалатало серце. Треба зараз же наздогнати Тетяну Максимівну і віддати їй зошит. Якщо це зробити трохи пізніше, вчителька вже зошита не прийме.

Ніна хутко перегорнула сторінки. Ось воно... «Контрольна робота з тригонометрії». Задача... А це що? «Перший спосіб...» «Другий спосіб...»

Кров застукала Ніні в скронях. Ось чому Марійка так довго сиділа над задачею! Вона розв’язала її двома способами!

Дівчина озирнулась. У класі нікого не було. Покласти зошита знову під газету... Мине ще якихось десять хвилин... Поліщук одержить двійку, як за невиконану контрольну роботу.

Протягом кількох секунд перед Ніною майнули в уяві обличчя Юлі, Вови Мороза, інших учнів, які хвилювались під дверима класу, чекаючи коли розв’яже задачу Марійка. Майнула постать самої Марійки, коли вона вийшла з класу,— спокійна, з почуттям задоволення від успішно виконаної роботи. І вже зовсім несподівано прозвучав голос батька, яскраво пригадались його сірі глибокі очі. «Щоб не залишилось у серці жодної краплини цього свинства...» Здається, так він сказав?

Ніна рвучко закрила зошит і кинулася з ним в учительську кімнату. Але Тетяни Максимівни там не було. Тоді Ніна постукала в двері з табличкою «Директор».

— Увійдіть! — почула голос.

Тетяна Максимівна сиділа за столом.

— Що у вас, Коробейник?

— Я принесла зошит! З контрольною... Це Марії Поліщук...

— З контрольною? Вже пізно. Я всі зошити забрала.

Хвилюючись, Ніна розповіла, як знайшла зошит на столі під газетою.

— Тетяно Максимівно, я вас прошу прийняти... Марійка в цьому не винна. Вона подала своєчасно... Вона вирішила задачу навіть двома способами...

— От як! А ви звідки знаєте? Поліщук вам говорила про це?

Ніна зам’ялась.

— Ні... Я сама глянула. Прийміть, я дуже вас прошу!

І тільки тут помітила, що Тетяна Максимівна не сама. Збоку, біля вікна, стояла Юля Жукова. Хтозна-чому Ніна зашарілась.

— Давайте зошит,— промовила Тетяна Максимівна і почала уважно переглядати Марійчину роботу.

Ніна не зводила очей з її обличчя. Воно швидко проясніло.

— Чудово! — сказала Тетяна Максимівна.— Другий спосіб надзвичайно цікавий. Блискуча робота! Дякую вам, Коробейник.

Потім вона звернулась до Жукової:

— В суботу збори молодих виборців. Про Лукашевич я домовилась, вона виступатиме в концерті.

З кабінету директора Ніна вийшла разом з Жуковою.

— Як тобі пощастило помітити зошит? — спитала Юля.— Подумай, ще трохи — і Тетяна Максимівна не прийняла б роботи.

Але Ніна почувала, що Жукова хоче сказати щось інше, якісь інші слова...

— Зараз у нас астрономія? — промовила Юля.— Одним словом, найулюбленіший предмет нашої Марійки.

Вона зупинилась, пильно глянула Ніні просто у вічі і раптом поцілувала її.

— Спасибі, Ніно!

Жукова швидко пішла в клас, а Ніна відчула, що до горла підступила гаряча кулька, і треба було зробити зусилля, щоб не заплакати.

Але на серці було так ясно й хороше, і дихалось так легко, як буває тільки після травневої грози.

20

Юрій Юрійович додержав слова і рекомендував Ніну Коробейник як здібного автора-початківця керівникові літературної студії.

Керував студією відомий письменник, книжки якого Ніна читала й любила. Йому передали Нінин рукопис, і в призначений час вона пішла довідатись про долю свого оповідання.

Ніні здавалось, що разом з цим вирішується і її власна доля. Дівчина не могла позбутися хвилювання, яке охопило всю її істоту. Вона не уявляла, як вона зустрінеться з письменником, що йому скаже. А може, він сам їй скаже... Так, напевне, й буде. Але які слова судилося їй почути?

Спілка радянських письменників містилася в затишному особняку на тихій вулиці. Ніна двічі підходила до масивних парадних дверей, не наважуючись відчинити.

— Невже замкнено? — почула вона за собою чийсь приємний басок і озирнулась.— Ой, який сьогодні морозище!

Перед нею стояв чоловік у рудій шапці, в пальті з таким же рудим коміром. Шапку було насунуто на вуха, комір піднято, і незнайомець притримував його біля обличчя рукою у величезних хутряних рукавицях. Видно було тільки його веселі чорні очі та вузеньку смужку обличчя.

— Морозище! — повторив він, і Ніна, враз пригадавши Вову Мороза, посміхнулась.

— Ви в Спілку письменників? — спитав незнайомий.

— В літстудію, до Івана Олександровича Залужного.

— І мені туди, ходімте разом. Дозвольте, я відчиню.

— А ви теж...— Ніна не знала, як спитати.— Теж маєте відношення до... до літератури?

— Атож, деяке маю. І Залужного знаю, Івана Олександровича. А ви до нього в якій справі?

— Він обіцяв прочитати моє оповідання. Прізвище моє — Коробейник.

Сказала і в думках вилаяла себе: «Хто тебе питає твоє прізвище? Сорока!»

— Ну, гаразд. Ви ж не знаєте, в якій кімнаті він працює? Так ось що. Роздягніться і йдіть на другий поверх, там спитаєте. А я на хвилину заскочу в бібліотеку.

— Пробачте,— затримала його Ніна,— я вас хочу спитати... Який з себе Іван Олександрович? Що він...— Ніна зовсім зніяковіла і не знала, що далі казати:

— Я вас зрозумів,— промовив незнайомець,— можу сказати, що він — дуже вимоглива людина... Ну, пробачте, я піду.

Ніна скинула шубку, боти, причепурилася перед великим стінним дзеркалом і пішла на другий поверх. Зустріч з незнайомим чоловіком її підбадьорила, але останні його слова знову схвилювали.

— Івана Олександровича ще немає,— сказала Ніні повновида жінка — секретар спілки,— та він дзвонив, що за півгодини буде. Ви почекайте.

— Як немає? Я вже тут! — знову почула Ніна веселий басок.—