Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

було правильним, і що змінити бодай щось уже пізно, і зробити вдруге те, що ти уже зробив, не вдасться, і що за все зроблене доведеться рано чи пізно відповідати. Існує чотири суди: суд людський, суд совісті, суд історії і Суд Божий. Суд людський, якщо і був, то чути про нього йому не доводилося, він занадто поганої думки був про людей загалом, аби до них дослухатися. Невже ж те, що так раптово розпочалося сьогодні зранку, і є судом совісті? Ти починаєш критично дивитися на усі свої вчинки, сумніватися в тому, що ти ідеальний і що ніхто інший не зміг би зробити твою роботу краще за тебе. Якось неприємно так ниє в серці, і його охоплюють усілякі, як йому здавалося раніше, несерйозні бажання, як-от: перепросити в когось, помолитися Богу і просто побути на самоті й оцінити все, що встиг зробити, тверезо та без усіляких виправдань.

— Пане президенте, там ваша секретарка, ви казали, аби вона прийшла, — у вітальні вже зібралися люди, і він мав нарешті до них вийти. Він одягнув піджак і, глянувши в дзеркало, відчинив двері.

— За протоколом, у вас об одинадцятій сніданок із послом, потім зустріч із віце-прем'єром, нарада в Адміністрації, о першій ви маєте бути на вокзалі, там відправлятимуть поїзд із дітьми до Криму, — секретарка бігала навколо й говорила дуже швидко, постійно намагаючись зазирнути йому в очі. — О другій прес-конференція, потім до вас приїде міністр внутрішніх справ, пообідаєте ви з главою Нацбанку, а ввечері вам звітуватимуть представники Львівщини. Це щодо заходу, запланованого на початок вересня, — вона виструнчилася й дивилася в стелю.

— Чуєш, — він знайшов очима дружину, — а хто взагалі дозволив усім їм прийти до мене додому?

— Так ти сказав учора, — дружина скоса поглянула на секретарку й охоронця і всміхнулася.

— Я сказав? — він поправив краватку.

— Ти.

— Ага, і ще, — секретарка говорила вже трохи повільніше й тихіше, — вам тут листи надійшли від трудових колективів.

— Ну? — узяв із її рук листи.

— Хочуть, аби ви дозволили їм висунути вашу кандидатуру на пост президента.

— Звідки писали? — він пішов до виходу.

— З Херсонщини, Миколаївщини, так, іще з Житомира, Рівного й Чернівців.

— Подякуй їм за довіру.

— І?..

— І все, — він підійшов до ліфта, потім різко розвернувся і пішов сходами, охоронці — слідом. Секретарка побігла вперед, розмовляючи з кимось по телефону.

В машині він мовчав. Уранішнє одкровення не давало спокою. Він ніколи раніше не вірив у провидіння, надприродні знаки і навіть у Бога він не вірив. Тобто, якби його запитали, чи він вірить, що є Бог, він, найпевніше, сказав би, що не вірить. Тепер він надавав більшої ваги кожному слову: і отак просто сказати «вірю», як би сказав це раніше, він уже не міг. Тепер для того, аби отак сказати, він мав напевно знати, що вірить. Але отієї віри, яка дає силу говорити про те, у що віриш навіть перед загрозою смерті, він не мав. І саме після того, як прокинувся зранку і зрозумів, що життя колись закінчиться, і з цим нічого не вдієш, він і вирішив нарешті знайти віру.

Віра змушує на все дивитися інакше, вона застерігає нас від помилок, часом розділяє з друзями, коханими та рідними, залишає на самоті й дає силу робити кроки, яких від нас ніхто не чекав, і які можуть раз і назавжди змінити наше життя, і через нас — змінити життя мільйонів. Він був так захопився всім тим, що називалося політичним життям, що забув про найголовніше — про те, що все рано чи пізно закінчиться і що оця щоденна марнотна біганина не має ніякого сенсу, якщо все твоє життя — тільки марнотна біганина та бажання вирішити всі ті справи, які ти вважаєш невідкладними. І ще одне він зрозумів сьогодні зранку: життя не просто закінчується, воно закінчується тоді, коли ти цього зовсім не очікуєш, не думаєш про це і, може, навіть до цього не готовий. Від самої думки про це в нього похолонули ноги і піт виступив на чолі. Йому ніколи раніше не було страшно: він уважав себе дуже сильним, самовпевненим і готовим витримати будь-який удар. І саме таким його знали інші. Тепер, коли він раптом побачив себе в іншому світлі, світлі нового одкровення, він не знав, як поводитимуться інші і чи помітять ту радикальну внутрішню зміну, яка сталася в його серці й розумі 10-го липня о 7-й годині ранку.

Йому було 52 роки. Із них тридцять років він ішов до мети, яку сам для себе визначив тоді, коли йому виповнилося 22. Він пам'ятав цей день. Це було навесні. Він сидів удома, на кухні, і дивився в підлогу. Нею бігали таргани, і поблискували при світлі сонця плями від розлитого чаю. Тоді він якось ураз зрозумів, що не житиме отак завжди, сидячи вечорами на кухні і спостерігаючи за тим, як бігають по лінолеуму таргани. Того дня він вирішив змінити все своє життя. І, варто сказати, йому це вдалося: усі ці тридцять років він ішов до мети, і його теперішня посада — результат того давнього рішення й наполегливої праці. Чому ж тепер, коли все в житті, здавалося, склалося якнайкраще, чому ж тепер приходять отакі думки про смерть і кінечність життя і хочеться втекти від них, але зробити цього ти не можеш? Чому в ось такі дні успіху і слави приходить Бог чи Той, Хто живе поза часом і простором, Той, Хто знає про тебе все і каже тобі: «Зупинись». Чи ж не Бог дає багатство і славу, то навіщо ж мучити зараз, коли все вдалося, коли можна радіти й не думати про лихе, коли перед тобою відкриваються величезні перспективи і мрії розривають серце? А може, Богу нема ніякого діла до нашого успіху та слави, і Він дивиться на нас не так, як ми самі дивимося на себе? Усе це зараз переплуталося в його голові й не давало такого бажаного спокою і душевної рівноваги.

— Ви дуже добре знаєте, пане президенте, як керівництво нашої країни ставиться до тих процесів, що відбуваються зараз в Україні, — посол надпив чаю і приязно всміхнувся.

— Так, мені повідомляли, — президент уже обідав двадцять хвилин і увесь цей час змушений був вислуховувати надокучливого й нетактовного, як йому здавалося, американського посла.

— Зараз на кону стоїть навіть не ваше політичне майбутнє і не майбутнє окремих політичних груп, ні, мова йде про подальшу