Читати книгу - "Хрест: постбіблійний детектив"

мова для нього у такій ситуації була не рідною, а мовою місцевого населення, як, наприклад, іспанська в Іспанії чи англійська в Канаді.

– До речі, віддайте наказ військам відбути в розташування частин. Нам усього села не треба. Нам треба знайти одного, але дуже небезпечного і сильного ворога. Якщо хочете, ворога Радянського Союзу, який причаївся в цьому селі, який поставив нас на межу громадянської війни, який підняв посеред ночі Микиту Сергійовича, товариші.

Вони всі троє дивилися на папірець, що його вітер ворушив посеред столу. У ньому таїлася сила, що змушувала їх, лютих псів імперії, тремтіти. А папірець мирно танцював на кумачі сільради. Папір усе витримає. Навіть те, від чого здригаються імперії.

– У мене є лише одне міркування. Старі люди так не пишуть. Тут школярська каліграфія. Ворога треба шукати у школі, – цього разу Паша справді сказав те, що думав.

– Дуже правильне спостереження, товаришу Харкавий. Дуже правильно. Воно звужує нам пошук. Воно скорочує нам шлях до викриття злочину. І які будуть пропозиції?

– Провести диктант у школі. Що іще? – Кушнірук продовжував керувати операцією. – Допитати підозрюваних. Може, пробовкаються.

– Диктант – це добре. І то негайно. Нам не гоже йти між діти. Ми з керівниками розберемося. Мені треба телефонувати вище. І вам також, Віталію Михайловичу. А ви, Павле Семеновичу, попрацюйте у школі. Але хотів вас спитати ще одну річ. Хто той інформатор, що вчасно повідомив управління КГБ про листівки? Він заслуговує на довіру?

– То мій батько.

Того дня раптово зібралося на дощ. Так буває в Карпатах. Небо вмить невідомо за яку провину насуплює брови на землю – і вже луплять громи і блискавки на всю міць небесної артилерії.

Вони квапилися у свій курінь кохання, у якому кожен Божий день мав відтворювати це пломеніння вічного вогню. Цього разу Андрій був якимось надто зосередженим. Вони цілими годинами виливали одне одному душу. Вона вже не боялася йому, єдиному в цьому чужому оточенні, розкрити таємницю свого життя. Вона б, може, і не наважилася скочити у круговерть їхніх стосунків, бо «бар’єр між нами і вами, місцевими, – то така височенна дамба, збудована не нами».

Прикладом для неї слугувала мати, яка у перші післявоєнні роки закохалася в бандерівського розвідника, що працював у канцелярії виконкому. Дружина начальника КГБ познайомилася з ним просто на базарі. Тут вирує потік інформації і крутяться агенти всіх мастей. Вони кілька разів перестрілися поглядами. Потім уже ходили, щоб зустрітися одне з одним. А відтак, пройшовши етап просто привітань, заговорили. Він виявився самодіяльним художником, але доволі обізнаним. Закінчив за Польщі образотворчий курс гімназії. Розумівся на мистецтві. А вона – дочка директора Ермітажу, і цим уже все сказано, щоб уявити простір спільних інтересів, що раптом відкрився перед ними.

І сталося те, що сталося. Дружина начальника КГБ переспала з місцевим художником. Просто в майстерні. Так їй здавалося, що скочила у гречку з молодим і симпатичним. При нелюбому чоловікові. Банальна історія для них обох, людей творчих. Чоловіка вона не те що не любила, хоча він урятував їй життя. Коли до них на пітерську квартиру з вікнами на собор прийшли брати її батька, командував він, молодий чекіст. Донос був серйозний, як і належало на директора Ермітажу. Мали взяти не його одного, а всю сім’ю. І брали всіх. А вона, 16-річна, сховалася на балконі. Він знайшов її там.

– Есть еще кто-нибудь? – крикнув старший конвоїр, виводячи батька з мамою і старшу сестру.

– Нет никого больше. Все чисто.

Він залишив її, а потім прийшов до неї наступного дня. З того часу він любить її до нестями. А вона покірно бреде з ним по життю, зі своїм конвоїром, який урятував її від ГУЛАГу, звідки не повернулися її рідні, врятував, але поневолив своєю любов’ю.

Тому так звана зрада була помстою. І вона мстилася зі всією жагою своєї спраглої до чистих почуттів душею. І коли їхнє кохання досягло апогею, він перевів його в зовсім іншу площину:

– Я знаю, хто ти і твій чоловік. І ти повинна знати, хто я. Я голова служби безпеки ОУН-УПА – українського антирадянського підпілля, з яким на смерть бореться твій чоловік і всі ви, прибульці. І в ім’я кохання або просто заради своєї безпеки ти маєш нам допомагати.

Він лякав її, а вона раділа, що може допомагати йому. Просто, як на сповіді, у ліжку для закоханих переповідала розвідникові все, що могла знати дружина шефа КГБ. І робила це кілька років, доки його не вистежили в лісі і не привезли звідти для упізнання.

Його тіло забрала згорьована мати і поховала поруч із чоловіком, якого взяли місяць тому. Вона крадькома ходила на могилу, оплакуючи втрату. І ходить донині. Коли Світлані виповнилося вже 17, а матір дедалі сильніше розбивав параліч і ходити для неї ставало дедалі нестерпніше, вона якось одягнулася в чорну сукню і повела дочку на цвинтар. Підвела до безіменної могили з почорнілим дубовим хрестом і сказала:

– Здесь лежит твой отец. Я каждую минуту могу не справиться с болезнью. А ты должна знать правду.

І розповіла їй усе як на духу. Світлана ходила з цим, мов приголомшена. І коли з’явився в її житті Андрій, вона також не могла не висповідатися перед ним.

Коли їхнє кохання досягло піку відвертості, Андрій відігнав останній сумнів. Він мусить сказати їй про те, що намірився вчинити. Навпроти нього – велетенська імперія, репрезентована її батьком, і цей чин проти імперії, а він посвячує у свої плани єдину людину на планеті – її, цього центуріона дочку.

– В ніч проти Чесного Хреста, коли в нас у селі храмовий празник, планується знесення хреста з нашої церкви. Я не можу, не маю права дозволити це зробити. Я боронитиму хрест, під яким мене хрестили. Я не можу вчинити інакше. Коли сталося так, що я знаю про це, я повинен діяти. Те, що я знаю, – знак. Заклик до дії.

Батькам він не сказав про це. І не тому, що вони відмовляли би його від смертельно небезпечного кроку. Вони б змирилися і схвалили. Але він зглянувся на них. Батьки просто могли б не витримати. Фізично вони набагато слабші, ніж духовно. А нащо він сказав їй? Вона для нього частина його єства. Точніше, вони становлять тепер єдине ціле.

Готуючись до невідворотного, він знав, що це лише перший крок на шляху довжиною в життя. І якщо вона назавжди поруч, то перший і всі