Читати книжки он-лайн » Сучасна проза 📚📝🏙️ » Відлуння: від загиблого діда до померлого

Читати книгу - "Відлуння: від загиблого діда до померлого"

142
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 86
Перейти на сторінку:
може, ця дійсно не жидівка? Це що, сестра твоя?» – «Сестра, сестра», – шепоче Лілька. І вірить вона, що це сестра її Леся, котру мамка забрала до країни медових динь. Віра різних володарів має, різних Богів та господарів, але справжня віра вона такою є, що відгукується в різних серцях, вливається в кров, опановує мову і не можеш ти її зректися, якою б чужинною вона не була. Особливо віра дитяча. «Та чорт з ними, беріть до себе, мені клопотів менше!» – каже одна сіра постать іншій. Інша знизує плечима, потяг пфукає, як голодний кінь, що застоявся, вкидають Лільку з клумаком її карооким до лільчиного вагону. Прямують вони далі, не розмовляють, усе пісні співають. Та й весь вагон такий – шепотіння схоже на молитву, молитва на пісню, пісня на стогін. Так і доїхали.

Розка вміла говорити, але погано. Гаркавила вона. Себе звала «Йозька». Мати заборонила ім’я промовляти, бо, як так вимовиш, і не подивляться, що носик в тебе маленький, а волосся м’яке, гойське, заберуть, розбиратися не будуть. Розка мовчала, але все одно забрали. Знайшли на вулиці, мале, мовчить, темнооке, про всяк випадок здали в комендатуру, як загублену річ. Може, комусь знадобиться, а не знадобилося – сміття значить. Все одно з вулиці треба прибрати. Настав час охайників таких.

Розка не плакала ніколи. Побачила раз, як Лілька плаче, втерла сестринські сльози, сунула тоді пальця до рота, сподобалися сльози. Смачні. «Посоли мені йотика, сестьо», – просила потім. Потім вже, коли Йозька стала Розамундою Веттель, казала вона, що є єдиний чистий смак солі, правдивий, що пам’ятає вона з дитинства, – сльози її старшої сестри. Але в їжу ніколи сіль не додавала. Бо починала плакати. На дорослість тонкосльозою стала, як береза навесні.

Лілька також довго до цієї її манери говорити звикала, запитувала Розку, чого вона хоче більш за все на світі, а Розка відповідала: «Ск’їбку». Ох і ненажерливою дитиною вважала її Лілька, намагалася всюди знайти цю скибку, від своєї скибки відривала. Аж потім з’ясувалося, що то скрипку дитина хоче. Коли Розка побачила ту скрипку в Маргарете і вказала «ск’їбка», очі блищали, як дві вимиті та витерті насухо сливи-угорки.

Маргарете – дівча з будинку, куди їх привезли працювати. Полохлива як куріпка. Вії як крильця поранені, підіймає їх Маргарете, а злетіти вони не дають, кульгає душа її, зранена, голоп’ята. Лільку та Розку в будинку бавили інколи. Цукряники давали. Молока. Салатові фартушки подарували, яскраві, гарні. Виглядали сестри як близнятка.

Марго ж ніхто не пестив і не бавив. Годували вдосталь, вбирали як покійницю чи наречену – в біле, прикрашали намистом та квіточками. Але ніхто не пригортав її до себе, не гладив русяве волосся, не казав, що вона красуня, не співав пісень.

Сувора дебела пані, що наче мамкою Марго була, нахилялася до клітки, де жила маленька жовта пташка, та переспівувалася з нею, так тепло дивилася на це крилате створіння, що колір очей змінювався, як в чаю, коли додати туди цукру. Лілька тоді запитала Сувору Пані, а чого вона не голубить доню, чого не переспівується з нею. Допитлива Лілька була, мову чужинну за три місяці опанувала. Тому до неї Сувора Пані ставилася переважно схвально. Та відповіла, що голубити слід тільки тих, хто залежний від тебе, – менший, гірший, полонений. А своїх та рівних тобі треба тримати в тонусі, в повазі та серйозному ставленні. Ось так.

А коли в будинку були тільки сестри та Марго, Лілька до неї співала, бо шкода їй було дівча:

В саду Наталка вінки в’є.

До неї Микола письма шле.

– Ввійди, Наталко, з саду до хати,

Час косу розплітати.

Нехай музики заграють,

Нехай дружечки заспівають.

Поблагословіть, отець і мати,

Тоді піду до хати.

Уже музики заграли,

Уже дружечки заспівали.

Поблагословив отець і мати,

Час косу розплітати.

Марго вже і підспівувати стала, музику відразу вхопила, відчуває дівоче серце такі мелодії, аж потім і слова вивчила, вимовляє-виводить краще за багатьох Лільчиних односельців. Це і зрозуміло. На скрипці грає, в хорі співає, але тільки з Лількою не лише голос, а й душу до неба випускає розім’яти крильця та й повернутися.

А Розка все хотіла маргаритки білі намалювати, але не знала як, молоком, може? Але хто ж його дасть на дитячі забаганки. Втім, спробувала одного разу – покарали. Замкнули у цоколі. Погано там, лячно, сонечка не бачиш, співів сестри не чути, голосу «ск’їбки», – то й не віриш, що живий.

«Тебе мати любить?» – питалася Лілька в Марго. «А що то таке любов?» – запитувала мала. «Не знаю, – обізвалася перша. – Коли я чую, як ти на скрипці граєш, або бачу, як Розка всміхається, мені тепло в пузі стає, наче запеченої в горщечку каші з’їла». Ось така вона любов у Лільки. «А мати твоя ходить, наче завжди голодна, і дивиться на тебе як на корову, що молока не дає, бо всохла».

А раз прибиралася Лілька у вітальній кімнаті, мову вже дуже добре розуміла, але не показувала того. Та й нікому ці покази були не потрібні. Можеш зрозуміти, де прибратися, що купувати. Відповідаєш «так, пані» чи «ні, пані», «гаразд, пані» та «зараз буде зроблено, пані» – цілком для служки достатньо. До Суворої Пані завітала родичка її, ванільний крем смакували, говорили про Марго. Так і дізналася Лілька, що нагуляв її батько, чоловік Суворої Пані. Не Сувора Пані її народжувала, а інша жінка. Бідося ця травилася і дитинку в пузі травила, сама померла, а Марго вижила. «Оце пам’ятаєш, люба, як бабуся розповідала, що у ХVІІ сторіччі в наших краях нищили маргаритки ці отруйні, а вони – вижили. Рясно квітнуть і дотепер. Бо відьмацьке зілля. Пелюстки, як колода гральних карт, ворожать на цій квітці на любов. Так матір її звали. Так і дітисько це відмацьке чіпляється корінцями за життя, влучно ми її назвали».

Лілька не помітила, як стала Марго Риткою звати та сестрою.

Аж згодом Сувора Пані зібрала валізи та десь зникла. Димом стало смердіти, як там, на Батьківщині, що померла та розбіглася, і з’явилися трійко сіро-зелених істот. Увірвалися в дім. Звернулися до Лільки, бо найстарша. Вона мову ніяк не могла зрозуміти, аж поки не збагнула: рідна це. Та саме рідна, що тільки у співах залишилася, що до Бога линуть. Одна з істот питає, хто ви такі? Розка

1 ... 40 41 42 ... 86
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відлуння: від загиблого діда до померлого», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Відлуння: від загиблого діда до померлого"