Читати книгу - "Якби"

135
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 61
Перейти на сторінку:
мені…

Вона стояла, низько опустивши голову. Незбагненний галас в гастрономі не заважав їй почути кожне моє слово, сказане досить тихо. Я знала, що вона мене чує. Більше того, згодна майже з кожним словом, ніби давно чекала на нього.

Потім вона зробила дивну річ — притисла долоню поміж своїх грудей і лише тоді підвела на мене досить спокійний погляд, котрий, відверто кажучи, збив мене з пантелику. Але заговорила вона уривчасто, з великими паузами, ніби у неї пересохло в роті.

— Тут… — сказала вона, маючи на увазі місце, до якого була прикладена її долоня. — Тут є така штука, в яку не вірять… Вона називається душа… Я намагалась йти, але… але тоді вона теж іде. І не повертається. А тут лишається діра. Наскрізна. Аж вітер свище…

З величезним здивуванням і без своєї звичайної зверхності я зазирнула в її очі — в них жеврів біль того кохання, яке усвідомлює свою безвихідь і разом з тим погоджується з нею, бо не може, не вміє жити інакше.

Чому я раніше цього не помічала? Як могла підсміюватись? Невже наша кумедна і доброчесна Томочка теж мала цей дар? Тільки для неї він не був таким добрим і благодатним, як для мене. Ось як буває…

Лише тепер можу собі уявити, як вона страждала, коли почали справджуватись мої щойно вимовлені «пророцтва».

Відчула провину перед нею, яка завжди здавалася мені ефемерною, адже з роками вона, певно, навчилася гасити цю жарину болю — ніби дійсно пустила весь її жар на випікання своїх смачних пиріжків.

Знову подумалось про те, що, якби Мирось не закохався в мене, Томочка б досягла своєї багаторічної мети. А чи була я для нього такою вже ідеальною парою? Я, що ніколи не могла вислухати його глибокодумних міркувань до кінця, погано готувала, не приділяла уваги родинним ритуалам…

Дивні гримаси долі. Це ми з ним були різні! А Мирось — просто сліпим.

— Вибачте, — сказала я, поклавши свою руку на її, - я не мала права так говорити з вами.

Вона посміхнулася до мене:

— Нічого. Ви така дивна… Ви з тих, які подобаються Миросику. Я б хотіла бути такою…

— Якою?

Вона помовчала, підшукуючи слова.

— Сміливою… Незалежною…

— Ну так і будьте! — сказала я.

— Тобто? — не зрозуміла вона.

— Якби я зараз була на вашому місці, не чекала б ані хвилини в цьому гадючнику! Втекла б! Ще й змусила б себе добре пошукати!

— Я так не можу… — розгублено сказала Томочка.

— Можете! — впевнено сказала я і, поглянувши на чергу, в якій Мирось плавився, мов шматок сиру у фондюшниці, рішуче взяла її за руку. — Ходімо!

Вона трохи повпиралась, але послухалась і пішла за мною до виходу.

Вивівши її на вулицю, я сказала:

— Увечері він прийде до тебе, мала! Головне, не вибачайся! І нічого не пояснюй. Затямила?

Вона боязко кивнула, все ще вагаючись, чи не повернутися їй назад. Але, вочевидь, мій авторитет вже став для неї безперечним. Я перевела її через дорогу і силоміць увіпхнула в переповнений тролейбус, щоб знати напевно: не повернеться! За склом пропливли її перелякані очі.

Я махнула рукою.

Точно знала: увечері він обов’язково прийде до неї.

Мирось не любить втрачати те, що належить тільки йому, і лякається незрозумілих вчинків.

Дивлячись в бік тролейбуса, що, мов комаха, повз угору, я думала, що багато чого встигла за час, доки дівчинка була на дачі.

Тепер маю повернутися до неї. А все, що стосується інших, хоча й не менш важливих подій, відкладу «на завтра».

Принаймні сьогодні Томочка — жива і здорова, пече свої пиріжки та філософствує з Миросиком на нашій кухні, а Іван…

Він поки що живе в своїй вежі на березі океану. А я йду до нього — і весь час прокидаюсь, так і не дізнавшись, що криється за її мурами.

…Вежа стояла на самісінькій маківці гори.

Гора здіймалась над океаном.

Океан з шипінням і піною, схожими на велетенське багаття, бився об гору, посилаючи потужні розряди хвиль аж до її зубчатої верхівки. Сіль вибілила стіни, але триметрові брили не піддавались ані солі, ані хвилям, ані вітру.

Ніхто не знав, що криється за цими щільними, круглими, сивими від часу і солі стінами.

…Це трапилось в один з найбільш тихих днів, коли сонце підсвітило воду і перший шар її був зовсім прозорим, а крізь сьомий світилася підводна біла пустеля, по якій снували каравани дрібних червоних риб.

Камінь випав сам.

Просто вивалився — і все.

Просто — посунувся зсередини, трохи подумав, утримуючись на краю своєї квадратної лунки, ще посунувся — з легким скреготом, ніби не було між брилами вапнякового і соляного склеювання без жодної щілини, — і тихо полетів у воду.

І лише там, унизу, вдарившись об синє скло, здійняв триметрові бризки з довгим тремтливим гулом, котрий розбудив білого кита за багато кілометрів звідси.

Хтось невідомий запустив цей механізм: брили почали вивалюватись самі по собі і падати в океан із закономірною періодичністю — з різних боків круглої вежі.

А в порожні квадратні віконця увірвались потоки світла.

Вежа стала решетом, драним капелюхом, одягнутим на місяць, фламандським мереживом, рибальською сіттю, каркасом єгипетського храму, переплетінням судин — чим завгодно, тільки не баштою. Камені випадали і випадали.

Струмені яскравого світла рвалися всередину, щоб омити те, що весь цей час перебувало в темряві: можливо, мертву траву, чи сторічний заіржавілий меч, чи слизьких і сліпих жаб із білою тонкою шкірою, чи потьмянілі кістки полонених, щоб нарешті як слід вибілити їх.

Але потоки світла нічого не знаходили в округлій порожнечі. Нічого, крім… світла. Такого ж, яким були і вони.

— Отже, за тими мурами ховалося світло?

Так, і світло, помножене на світло, давало такий сліпучо-білий колір, що його стовп, що вирвався назовні, на тому боці океану було сприйнято за нове, ще не вивчене явище природи. А пізніше в різних кутах світу — через належний проміжок часу — майже в один день народилося мільйон немовлят. Але це явище лишилося незафіксованим, адже діти — в тій чи іншій кількості — народжувалися завжди… Чому ти плачеш?! Я не хотів тебе засмутити! Навпаки…

— Я бачила цей сон сто разів! Я сто разів йшла до тієї вежі! Тепер я знаю, для чого — аби зруйнувати її! З мене так само вивалюються брили — просто зараз…

— З мене також…

…Коли я доїхала до знайомої зупинки на околиці, був уже кінець робочого дня. Я

1 ... 40 41 42 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якби"