Читати книгу - "Піца Гімалаї"

Ого. Найдорожчий кілограм картоплі в моєму житті… — засміявся Дордже.

— Який? Той, шо ми деруни з нього робили?

— Он самий. Тисяча. Скільки це десь? Гм… дванадцять євро.

— Шо?! Це ця тупа жирна жадна сука, шо сама нічо не вміла, сиділа дивилась, як ти смажиш всьо, її аж косопиздило кожен раз, як наливав олії на сковорідку, і потім сама ше жерла наші ахуєнні деруни і муж її алканавт блаженний кряхтів, шо тепер сам таке навчиться робити — дванадцять євро за пару картофанів і ложку муки хоче?!! — розгнівана Редька нарешті видихнула.

— Типу того. — Дордже вивчав інші пункти рахунку.

— За воду гарячу хоч не бере.

— Яку воду?! Та ми ж на свому газі її гріли!

— Так отож хоч за неї не бере.

— Блядь, ніхуя це не смішно! Ану, зараз їй художньо термоси всі переб’ю у хаті!

Баба в засмальцьованому фартусі, брудними нігтями і ковтуном у волоссі дивилась на неї зі злегка прочиненим ротом. Крик у цих краях максимум викликав зацікавленість.

— Ти чо рот відкрила?! Хуй тобі, а не дванадцять євро.

Баба дивилася. Власне, бабою її навряд чи можна було би назвати. Років сорок п’ять максимум, просто виглядали в цих краях люди значно старшими, ніж були насправді. Навіть діти деколи виглядали зморщеними стариганями, особливо, коли терлиґали на собі важезні кошики з дровами чи сіном. Але ця огрядна мадам була така явно не від роботи. Скоріше від нехлюйства і невтішного життя з її вдвічі за неї меншим чоловіком-дурником. Спало сімейство фактично на своїй же кухні, в тісній комірчині, куди до компанії зі старими матрацами, синтетичними ковдрами і мішками збіжжя на ніч заносилась особливо цінна річ — телефон у дерев’яній коробці з кришкою.

Дордже ненадовго зник у сутінках кухні. Поговорив про щось із жінкою спокійно, вона кілька разів верескнула (принаймні так почулося Редьці, і вона вже виставила свій ходильний патик напоготові — бити китайські термоси, що ними в цих селах дорожили, як китайською ж порцеляною років п’ятсот тому) і вже навіть не показувалася.

— Шо, ну шо там? Ти показав їй дулю з маком і ванількою?

— Сторгувався за вісім.

— Що?!

— А що поробиш? Хай принесуть їй щастя.

— Хай їй грудну жабу привезуть на драндулєті! А нам, далбайобам двом, треба буде нарешті навчитися про ціну питати до того, як ми щось купили і зжерли, давлячись, а не після.

— Шо, такі погані деруни були?

— Шо? Нє! Деруни прекрасні. То я макароном їх їбучим давлюся вже хуй зна скільки тижнів.

— Та нє, ми не так довго тут…

Вони вже відійшли доста далеко від села крутою стежкою, що то стрімко підіймалася, змушуючи обливатися потом, то рвучко падала вниз, доводячи коліна до скрипу.

— Галімо в таких історіях те, що кінцево втрачаєш віру в людей, — похмуро сказала Редька. — Тільки не питай, чи була вона у мене взагалі коли-небудь.

— Та досить повірити у хоча б одну людину. От, приміром, з Содомом чого так негарно вийшло? Бо Єгова…

— О! — Редька його не слухала. — Придумала! Дорогою назад треба буде кинути тій бабі не тисячу, як вона правила, а три. І сказати, що ті деруни вартували більшого!

— Ти думаєш, дорога назад пролягатиме сюдою ж? — Дордже посміхнувся.

Редька нічого не сказала. Тільки подумала, що треба б якомога швидше позбутися цього ментального вантажу з дерунів і бабиного фартуха з потайною кишенькою для засмальцьованих папірців.

26

Тут, певно, більшість стежок ідуть вздовж річок, міркувала Редька, по-страусячому витягаючи голову, щоб зазирнути в глиб каньйону, по краю якого вони вже кілька годин чеберяли.

— Цікаво, чи ловлять люди рибу тут.

— Якщо знаходять, як спуститися до річки.

І справді, як стежок донизу, так і мостів тут було не густо. Весь час наче йдеш собі по зламу двох світів, між якими вирує й кипить холодна зелена ріка з зубатими кам’яними берегами.

Втім, не зважаючи на всі природні містерії тут-і-тепер, Редька таки не могла позбутися свого вже тліючого обурення з приводу недалекого минулого.

— Нє, а все-таки. Чого то люди всі такі однакові?.. Що ці серед величних гір, що ті десь значно нижче, в якій-небудь нашій туристичній області імені ю-бе-ка, на думці мають одну святу заповідь: наїби туриста. Бо ще сезон закінчиться. Кросворди б порозгадували для різноманітності, чи що…

Редька, похитавши головою, картинно спинилася й втупилась у водоспад по той бік каньойну. Потужний, прозорий, холодний, із карколомними каскадами й двома недоступними для людей природніми басейнами: хіба що ти прекрасна мавка лісова, щоб у таких купатися.

Дордже прискіпливо глянув на Редьку.

— Знаєш, те, що нам виявилось під силу вийти на ці вершини, ще не дає нам права зневажати моральні цінності простих людей!

Секунду повагавшись, Редька порснула сміхом і тут же виправилася:

— Не легко ж бути богом… — театрально зітхнула вона.

— Правильно. Не легко, — зненацька вже цілком серйозно відповів Дордже. — Боги теж страждають.

— Тю.

— Ну що зразу «тю»? Боги, як і всі живі істоти, народжуються, досягають зрілості й найпишнішого блиску, а відтак старіють і страждають.

— Хіба ж вони вічно не відновлюються, як написано богам в інструкції?

Дордже посміхнувся.

— Мабуть, відновлюються, як і всі ми, до пори-до-часу. Але зрештою приходять і останні дні на їх божественних посадах — падіння неминуче. Поділися ж кудись усі боги Шумера, Єгипта, Греції?..

— Мм… Поділися.

— Але справа не в історичній справедливості. Бути богом — не значить мати все і богом залишатися, а потім експресом покинути коло перероджень і на шару позбутися страждань. Боги, буває, дуже паряться, коли настає їх час — зношене тіло починає тхнути, сяйво тьмяніти, озера пересихати, чарівні коні розбігатися, і вони розуміють, що тягар неблагих дій і помислів невідворотно відтягує їх кудись униз.

— Униз? На землю?

— Ну, може статися, що і на землю. Це вже на два щаблі вниз по, гм, кармічно-кар’єрній драбині. Докотитися, щоб стати людиною.

— А який попередній щабель?

— Асури. Це якщо бог ненавидів і заздрив.

— Ого. А шо за одні ці асури?

— Істоти, слабші за богів, такі собі напівбоги недопрацювали в попередніх інкарнаціях, і тепер мусять вічно з богами битися і програвати. Страждають, бідолахи, бо теж знають, що після смерті невідворотно