Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1917"

причиною “затягування” в досягненні “політичного суверенітету України” стало те, що керівництву Центральної Ради “не вистачило рішучості очолити соціально-економічні перетворення”.

Даремно покладаючись на Тимчасовий уряд, який свідомо зволікав з розв’язанням будь-яких проблем, український провід став заручником чужої волі, зрадив власній концепції, стратегії руху. “Ця обставина істотно вплинула на перебіг Української революції, навіть сприяючи посиленню соціальної напруженості в суспільстві, переходу конфліктів у неконтрольовано-стихійну сферу, ведучи до наростання суперечностей між самими українцями”[261], - змушені визнавати під натиском незаперечних фактів Ф.Турченко і Г.Кривоший. І доводиться лише гадати, які причини зумовлюють безплідний пошук ними варіантів спростування очевидних істин. Можливо, в основі хибної позиції лежить елементарна нездатність пройнятись духом революційної епохи, зрозуміти її феноменальність, невідповідність холодній логіці, сьогоднішньому розрахунку.

Адже один із загальновизнаних уроків Української революції полягає в тому, що її провідники не запропонували адекватної сподіванням більшості населення соціальної програми, постійно спізнюючись з декларуванням її головних компонентів, програвали в часі іншим силам.

Не в змозі ігнорувати самоочевидне, запорізькі історики продовжують відтворювати причинно-наслідковий зв’язок політики і невдач Центральної Ради, особливо наполягаючи на тому, що соціалістичне керівництво Української революції штучно звузило соціальну базу руху, “відмовившись від співпраці з ліберальними і консервативними елементами суспільства” — поміщицтвом, буржуазією, іншими зажиточними верствами.

Ф. Турченко і Г. Кривоший висувають персональні претензії до М.Грушевського, який на початках революції чимало говорив про “безкласовість”, “безбуржуазність” української нації, однак у наступному дедалі більше закликав до “необхідності боротьби з власною буржуазією і панством, витіснення їх на периферію політичного життя”[262].

Однак переважна більшість нації, як це визнають і автори статті, брала участь у революції, нетерпляче домагаючись соціальних змін, що не могло не враховуватись лідерами Центральної Ради, яка взяла на себе місію виразника народних інтересів. В результаті “неприхований політичний тиск штовхав українську буржуазію і поміщиків (як і територіальні групи підприємців і землевласників) до опозиції Центральній Раді і навіть до вступу в загальноросійські підприємницькі і поміщицькі організації в Україні (“Союзы земельних собственников”, “Союзы фабрикантов и заводчиков”, галузеві об`єднання підприємців), які байдуже, а то й вороже ставилися до національно-визвольної боротьби українського народу”[263]. Констатація недалека від істини. Дивне ж те, що у об’єктивних процесах, виявляється, винен той же М.Грушевський, його оточення. “Таким чином, — прямо продовжують свої міркування Ф.Турченко і Г.Кривоший, — інтереси імущих верств українського суспільства штучно (?! — В.С.) фокусувалися на соціально-економічних питаннях, а національно-державні мотиви діяльності відступали на другий план”[264].

Тобто, суб’єктивному чиннику (проводу Української революції) приписується роль, якої він не міг виконувати — свавільно управляти об’єктивними суспільними процесами. І, здається, ті, хто взявся провести читачів складними лабіринтами революційних хитросплетінь і вивести їх із “глухих кутів” нерозуміння, убезпечити від “рецидивів класово-партійного підходу”, самі “заплуталися у трьох соснах”. Тому й змушені вдаватися до демагогічних прийомів. “Якщо в умовах соціальної революції компроміс між класами з різними економічними інтересами є виключенням з правила, то в умовах революції національної, навіть якщо вона має демократичний характер, такий компроміс є правилом, запорукою успішного розвитку національного прогресу”[265], - твердо заявляють Ф.Турченко і Г.Кривоший.

Однак тут доведеться нагадати, що, згідно конкретно-історичного підходу, кожна революція здійснюється за своїми “правилами”, що диктуються реальними обставинами, із дією безлічі об’єктивних чинників, а не вигаданими “заднім числом” “правилами” сучасних істориків, кон’юнктурна “запрограмованість” яких виявляється на кожному кроці.

Так мало не на кожній сторінці відповідного підрозділу статті (“Поміщики, капіталісти й національна солідарність”) Ф.Турченко й Г.Кривоший повторюють, що через соціалістичні погляди лідерів Української революції до роботи в Центральній Раді “не були допущені” поміщики й капіталісти. Як це можна було зробити в 1917 р. при пануванні практично ніким і нічим не обмеженої демократії, відсутності будь-яких адміністративних важелів у М.Грушевського, В.Винниченка та інших соціалістів — загадка, якщо, втім, не допустити, що такий результат був природним, реальним виявом тієї ж таки соціальної революції, переплетіння її з національно-визвольною боротьбою, чого сучасні історики так би не бажали. Адже це вже не “за їх “правилами”.

Не менш довільно згадані автори поводяться і при з’ясуванні такого важливого аспекту Української революції як боротьба в ній двох тенденцій — автономістсько-федералістської та самостійницької.

Безумовні симпатії Ф.Турченка і Г.Кривоший на боці самостійників, у першу чергу М.Міхновського. Що ж до автономістів, відношення до них однозначно критичне. Дослідники вважають, що “самостійники, добиваючись для України незалежності, вели значно реалістичнішу політику, ніж автономісти”. Прорахунки самостійників “були прорахунками у тактиці боротьби, у той час коли прорахунки автономістів були стратегічними”[266].

Дивно, але для Ф.Турченка і Г.Кривоший реалізм є швидше абстрактним поняттям, аніж конкретним. У противному випадку, як можна пояснити те, що “значно реалістичніша політика” самостійника з початку ХХ століття і аж до кінця 1917 р. М.Міхновського мала надто обмежене коло прибічників, тоді як гасла автономізму і федералізму були явно домінантними в середовищі політичної еліти і незрівнянно сильніше підтримувались масами. Реалізм в політиці — це і можливості втілення в життя найпривабливіших, найсправедливіших задумів. Переважна більшість лідерів Української революції в 1917 р., керуючись саме реалістичними підходами, науковим аналізом ситуації, віддавала перевагу автономістсько-федералістським орієнтаціям. Однак, на думку згаданих авторів, метою Української революції була зовсім не автономна Україна, як то доводили М.Грушевський, В.Винниченко, М.Ковалевський, С.Єфремов та ін., як було визнано в тисячах резолюцій найрізноманітніших зібрань українців, підтверджено їхніми діями. За Ф.Турченком і Г.Кривоший, “мета революції визначається не програмами її лідерів, не їх прагненнями, а тим більше суб’єктивними оцінками своєї діяльності”[267].

Можна цілком припустити, що історики через 80 років після подій, що вивчаються, можуть бачити крізь призму наступних суспільних процесів якісь аспекти досвіду глибше, сутнісніше, аніж учасники революцій. Однак це зовсім не може бути достатньою підставою для того, щоб, всупереч відомим фактам, довільно переінакшувати історію на догоду певним уподобанням. Така ситуація (по суті — зрада принципу історизму) неминуче веде саме в ті “глухі кути”, в які, на думку сьогоднішніх істориків, завели Українську революцію її керманичі.

Знайомлячись із працями запорізьких дослідників, їх критикою концепції М.Грушевського (зауважимо, також історика з неабиякими аналітичними здібностями), не можна не звернути уваги на ще одну умоглядну конструкцію. В їх уяві в 1917 р. існувала Україна (точніше нація, яка обирала свою долю) і решта колишньої імперії — Росія. Оскільки українські автономісти “не зустрічали підтримки російського суспільства, без якої федерація звичайно ж була неможлива, Україна повинна була або погодитися на дальше перебування у складі унітарної Росії, перебудованої у відповідності з інтересами домінуючих в ній політичних сил, або наважитися на повний політичний розрив із