Читати книгу - "Щоденники дракона"

вигляді, тобто срібним драконом, і з непідробним задоволенням хрумтів кістьми оленя, що перевищував вагу трьох друзів, узятих разом і був приготований за його власним рецептом: шкура тварини залишалася цілою і знімати її треба було просто на столі.

Після вечері всі сиділи на лаві, а Ревліс лежав на травичці.

— Ви ще про дату Посвячення не думали? — запитав він.

Друзі перезирнулись.

— Ну, ну! Чи не хочете ви сказати, що вас не тягне ставати Вчителями? Ні за що не повірю!

За всіх відповіла Маарі:

— Взагалі, ми й справді про це ще не думали. Зараз ми вибираємо життя. А якщо…

— А що «якщо»? — озвався Равеш. І, сьорбнувши пива, додав: — Ти ж сама не збираєшся повертатися в клан, стирчати за плитою, готуючи обіди Ламу, який бігатиме з луком за плечима чи копатиме город? Чи може хочеш залишатися магістром? Але ж потім усе життя совість гризтиме, що, мовляв, могла зробити щось значно більше, а — відмовилась!

— Я не про те! Все-таки страх бере — попереду цілі тисячоліття життя… Це, знаєш, дуже довго!

— Звісно, я тебе розумію! Та сам роздумувати не стану. Якщо я можу зробити щось потужніше, ніж досі, створити чорним більші неприємності, ніж вони отримають від стріл зі срібними накінечниками, то обов’язково це зроблю. І ще у мене є одна мрія — власноруч відірвати голову Лувезвелю!

Ламеніль присвиснув. Маарі фиркнула:

— Мисливець на чорних драконів!

У Ревліса на довгій драконячій шиї раптом з’явилась голова підстаркуватого гнома.

— Добре, дітки! Дідусь знає краще за вас, що буде попереду! Як домовитеся з Конклавом про дату, покличте старигана! Дуже мені кортить побачити, як вас на Посвяченні будуть підсмажувати!

Так зі сміхом пройшов ще один день їхньої відпустки. Далі про Посвячення вони вже говорили як про щось, давно вирішене.

Розділ сьомий

Сонце, що тільки здійнялося над виднокругом, освітлює корпуси Школи. Переліски та галявини, вмиті нічним дощем, блищать, палають, переливаються яскравими барвами. Краплі на зелені світяться, немов вогні святкових феєрверків. Тисячі пташок перегукуються на різні голоси у кронах дерев. Вікна, що весь час відкриваються у приміщеннях, кидають навсібіч сліпучі, мов блискавки, спалахи.

Навкруги царює незвичний для Нілмар поспіх. Все ж таки рідкісний випадок: одразу троє магістрів стають сьогодні Вчителями. До того ж усі знають, ця трійця — наймогутніші маги за останні кілька тисяч років. І встигли вони зробити дуже багато, хоча ще зовсім молоді.

Хор молодих дівчат, магістрів та бакалаврів, вишиковується перед залом Посвячення. Вони стрічатимуть нових Вчителів.

Зал Посвячення — округла, майже двохсот метрів у діаметрі, будівля під величезним куполом, що спирається на розташовані знадвору уздовж стін колони. На вході стоять ворота завширшки у десять метрів та висотою у п’ять. В’юнкі рослини створюють навколо них чудову зелену арку, всипану білими квітами.

З площі до входу ведуть вісім приступок, кожна завширшки у три метри. Вони символізують шлях мага: дитинство, шлях до Школи, ступінь учня, бакалавра, магістра, Вчителя, Куратора, члена Конклаву. Між плитами, що встеляють площу перед ворітьми, вмуровано кілька табличок. На них імена тих, що, пройшовши весь шлях, на старість отримали почесне звання Консультанту Конклаву. Це найвища честь. За півмільйона років існування Школи таких табличок не назбиралося й двох десятків.

У центрі — табличка, на якій зазначено ім’я того, хто створив формулу Посвячення та організував перший Конклав. Невохбет. Це ім’я знають усі маги планети. Народившись гномом, він у свій час став наймогутнішим з усіх магів, що їх знала історія не тільки Нілмар, а й усієї Галактики.

Всередині стіни зали завішані гірляндами білих квітів. Уздовж стін розставлено широкі лави. Зараз на них займають місця члени Конклаву, Вчителі, всі ті, що допомагали нашим героям на шляху до Посвячення. У перших рядах сидять друзі по роботі та навчанню.

Та ось починається обряд. Троє кандидатів повільно крокують проходом між глядачів, що заполонили площу, підіймаються приступками та входять до зали. Їх супроводжують троє найстаріших членів Конклаву та троє перших Вчителів. А попереду йде той, хто першим зустрів їх і допоміг знайти дорогу, що привела їх до цього залу — Ревліс.

У центрі залу розташоване підвищення з білого мармуру. Будівля і купол влаштовані так, що сонячне проміння заливає це підвищення на протязі цілого дня. Друзі стають на простелений через всю залу килим, витканий з білої шерсті. Вони босі, вдягнені у шовкові сорочки до п’ят. Білий шовк переливається хвилею, відтінюючи темне волосся ельфів та руде гнома. Ревліс стає за їх спинами. Один з членів Конклаву починає церемонію.

— Магістри! Зараз ви робите найважливіший крок у вашому житті. Ви знаєте, що коли станете Вчителями, на вас чекає нелегке життя. Але для того, хто пройшов Посвячення, дороги назад не буде. Скажіть нам востаннє, ви йдете далі, чи лишаєтесь магістрами і будете жити й працювати як тисячі ваших друзів? Три голоси звучать як один:

— Ми йдемо далі!

— Тоді почнемо. Ревлісе! Твоє слово по праву буде першим і ти першим привітаєш нових Вчителів!

Голос Ревліса розчулено тремтить:

— Магістри! Ввійдіть до круга!

Троє друзів стають у центрі підвищення, лицем до входу. Їх обличчя палають.

— Я, Вчитель Ревліс, першим зустрів вас на шляху до Школи. Першим я й приношу свою частину Посвячення.

Срібний дракон зриває з плеча лусочку з палаючою на ній краплею крові й кидає під ноги друзям.

— Частина мене віднині назавжди буде вашою частиною. А це, — він кинув грудку землі, — земля Лона. Хай дороги Вчителів заведуть вас на інший край Галактики, але частинка цієї землі завжди буде у вашій пам’яті і вашій душі!

Він відступає на крок назад. Слідом за ним інші дракони починають ту саму процедуру. Кожен кидає до ніг друзям свою лусочку та додає до неї хто кілька крапель води, хто камінчика, хто листок дерева чи квітку. Коли дракони замикають коло, Ревліс говорить.

— Ввійдіть у нашу сім’ю, браття!

Всі дракони, тримаючись на задніх лапах, розгортають крила і співають Формулу Посвячення.

Завіса пурпурового полум'я здіймається аж під стелю велетенського залу. Язики магічного вогню танцюють у такт зі словами заклять, ховаючи від зору присутніх мармурове підвищення. Колір полум’я змінюється від темного оксамиту до світлого золота. Тоді стає білим. Ось проспівано останнє слово. Вогонь затухає. На підвищенні посеред зали стоять троє драконів. Серед них — срібна драконеса. Сонячні зайчики висікають іскри з кожної лусочки її тіла. Діамантові кігті горять, маленькими райдугами. Очі небесно-блакитного кольору сяють, як бризки водоспаду під сонцем. Її