Читати книгу - "Гімназист і Вогняний змій"

існує. Ви кажете — нема, досить уже тих, що є. Але час іде. Тут попереджають: маємо годину.

Шпиг смикнув себе за вус, потім легенько тупнув ногою. Бульдогові не сподобалося, він обурено тявкнув. Юрко похитав головою, Джентльмен пирхнув, сів, намагаючись зберігати спокій та старанно це демонструючи.

— Поясни, Івановичу.

- Є хтось, хто добре обізнаний у справах Пожежі. Давайте так його називати, щоб не плутатися.

— Не тягни вже!

- Ця особа, - зітхнув Юрко, - повідомила про нову акцію, яку треба зупинити. Минулого разу, в записці було просто попередження. Наш невідомий інформатор знав, що я шукаю Змія. Але це — не Вова Нещерет. Той міг би придумати, як підкинути першу записку. Проте зараз тягнути мене в пастку безглуздо. Мене виведено з гри, пане Шпиг. Його стараннями, його зусиллями. Для чого тепер мене добивати?

— Свідок.

Що я бачив, що знаю? — гімназист уже заводився, лице пашіло. — Те саме, що й ви! А якби могли комусь сказати раніше — хіба б не сказали? Ви ж самі говорили: не послухають, не повірять, забалакають! Невже Павук, тим більше - Стрельцов не розуміють цього? Та спалити нас ніхто не наказував!

Помилка, Івановичу. Він же чекав там...

...На вас! Не на мене! Моя поява внесла корективи в Павукові плани. Та не думаю, що Стрельцов таке схвалив би. Вбити вас — мабуть. Мене? Гімназиста, учня, дитину? Після такого точно не мав би спокою, згодні?

Шпиг потер потилицю.

— Чорт його знає... Може, ти й правий. То, значить, маємо янгола-охоронця?

— Не певен, що янгола. Але після нічного порятунку — охоронця точно. Пане Шпиг, годинник цокає! В нас хвилин сорок!

— Яка там адреса?

Юрко знову показав повідомлення.

— Звідси — так і їхати, якщо пощастить.

— Я тут міркую... А якщо все ж поліцію смикнути? З вашими зв’язками...

— Можна й треба, — ствердно кивнув сищик. — Але тільки тоді, як перевіримо усе, що отут сказано, — палець тицьнув на телефон в гімназистовій руці, — перевіримо. Ох, були б колеса... Казав тобі, не казав — спалили мою машину бандити десь так рік тому. На нову сищицьким хлібом не скоро заробиш.

— Таксі?

— Піду ловити. Стій тут, поки я гукну. З собакою не всякий повезе.

Джентльмен сердито рикнув на ці слова. Юрко розвів руками: хоч не хоч, песику, а так є.

Після четвертої під кінець жовтня вже повільно, проте впевнено сутеніло. Невпинно наближалася «година пік». Ще й дощик дрібний засіяв, а це поганенько. Без того центр міста поступово замирав у заторах, як часто буває у п’ятничний вечір. Сльота лиш підсилювала звичний багатьом, та все одно нестерпний, транспортний колапс.

Уздовж Ярославового Валу, ближче до перетину з Володимирською, вже скупчилися автівки, що рухались повільно або взагалі не рухались. Поки Шпиг намагався в сутінках під дощем відшукати таксі чи хоча б того, хто захоче повезти, Юрко вирішив дещо перевірити. Біля сищика не ризикнув би. Той скаже — засвітимося, викажемо себе, й матиме в чомусь рацію.

Та руки свербіли.

Глянув Юрко ще раз на номер телефону, з якого надіслали повідомлення.

Незнайомий. Не підписаний. Навіть оператор не такий, як у нього.

Дзвонити на нього, відповідати невідомому - небезпечно. Відштовхнути можна.

Але вихід є.

Знайшов Юрко серед нещодавніх вхідних дзвінків номер Діани Загорій.

Набрав.

Дочекався відповіді.

— Привіт, це Юра Туряниця... Слухай, допомогти можеш? Потім поясню... Ну, в мене така сама ситуація, як в Антона... — на тому боці слухавки почув зойк і слова співчуття. — Потім, кажу. Зараз перешлю тобі номер. Може, ти знаєш, чий. А ні — просто придумай, як подзвонити й дізнатися, хто там сидить, чия трубочка... Ага- ага, Антона попроси. І, Діан... Терміново. Вибач, ну... Дякую!

Зиркнув спершу на принишклого бульдога. Потому — в той бік, де Назар Шпиг бігав хідником від машини до машини. Швиденько зробив кілька маніпуляцій на клавіатурі, відправивши загадковий номер Діані.

Все.

Чекати треба.

— Бігом сюди! Заснув там!

То сищик гукав, махаючи руками, мов крилами млина. Таки домовився з кимось, бо нетерпляче тупцяв поруч з автівкою. Гімназист відв’язав бульдога, намотав край ретязя на кулак. Джентльмен рвонув з місця сам — так знудився. Коли Шпиг відчинив задні дверцята, скочив у салон першим.

— Без намордника, — прогундосив невдоволено худий горбоносий водій у куртці, вдягненій на спортивний костюм.

— Домовлялися, — кинув відставний міліціонер, вмощуючись поруч із ним, озирнувся. - Сів, Івановичу?

- Він мені сидіння подере - правив своє горбоносий.

Агрегат у тебе не новий, - Шпиг поплескав по бардачку. - Давно пора обновити. Хоч перетягнені оббивку.

- Машина моя - діло не твоє, - відрізав водій. — Зв’язався з вами...

— Ми домовилися, — сищик підніс голос. — Ти бублика крути.

Дзенькнув Юрків телефон.

— Тобі зараз дуже треба з кимось говорити? буркнув сищик. — Бульдога краще тримай. Бач, чоловік хвилюється.

Ковзнув гімназист поглядом.

Номер Діани на моніторі.

Два слова, пане Шпиг. Важливо, — і відповів негайно: — Я тут, я тут!

Водій тим часом намагався викрутити з затору.

Алло, ІОрчику? Слухай, там просто все вийшло! Антон має той номер. Я попросила його туди дзенькнути. Він перші цифри набрав, далі прізвище висвітилося. Умора!

Шпиг нервово позирав на годинник.

Бульдог умостився поруч із гімназистом, завмер, намагаючись зайвий раз не нагадувати про себе.

— Чому умора? — спитав