Читати книгу - "Поза часом"

Діана, відчувши раптом відразу до музеїв; у неї мигтіло в очах, які перетравили забагато зорових образів.

— Ні, лише останній зал, сеньйорито. Там тільки одна картина — подейкують, художник хотів, аби вона висіла одна. Хочете оглянути її? Я можу зачекати.

Відмовлятися було безглуздо, Діана чудово це розуміла, коли сказала «ні», і вони обмінялися жартами про обід, який доводиться їсти холодним, коли запізнюєшся. «Якщо повернетеся, не купуйте нового білета, я вас запам’ятав», — мовив хоронитель. На вулиці засліплена промінням сонця в зеніті, почала картати себе, мовляв, що це з нею діється, чорт забирай, адже безглуздо зацікавитися до такої міри гіперреалізмом чи як там ще назвати манеру цього невідомого художника й раптом оминути останню картину, мабуть, найкращу. Втім, художник волів виокремити її з-поміж інших, отже, можливо, вона не така, написана в іншій манері або в інший період, тож не варто було руйнувати послідовність, що жила тепер у ній як одне ціле, помістивши її в цілісне середовище. Тож краще було не заходити до останнього залу, відкинути нав’язливу ідею ретельного туриста, похмуру манію намагатися оглядати музеї до кінця.

Вона завважила віддалік кав’ярню на площі й подумала, що вже час підобідати; їсти не хотілося, але завжди, коли вона подорожувала з Орландо, полудень був для нього вихідним пунктом, церемонія підобіду якимось чином освячувала перехід ранку в день, відтак Орландо відмовився б блукати містечком, коли до кав’ярні залишалось якихось два кроки. Однак Діана не відчувала голоду, а думка про Орландо вже не видавалася такою болючою; піти в протилежний від кав’ярні бік не було ані непослухом, ані нехтуванням традиції. Вона могла безборонно згадувати будь-що, брести навмання, оживляючи в пам’яті невиразні картини іншого літа, яке вони з Орландо провели в горах, і пляжу, що, мабуть, нагадав про себе пекучим сонцем, яке обпалювало спину й потилицю; Орландо там, на пляжі, де віє пронизливий солоний вітер, а тим часом вона, Діана, загубилася серед безіменних безлюдних вуличок із сірими мурами й неуважно дивиться на розчахнуту химерну браму, угадуючи за нею внутрішні подвір’я, криниці з прохолодною водою, гліцинії, поснулих на кам’яних плитах котів. І знову таке відчуття, начебто це не вона блукає містечком, а містечко блукає нею, бруківка вулиці ковзає назад, немов на кінострічці, і поки вона отак заклякла, все довкола пливе й губиться позаду неї, чи то життя, чи то незнайоме містечко. Ось перед нею постала невеличка площа з двома хисткими лавами, ще одна вулиця, що вела до поля, сади з не надто надійними загорожами, цілковита самотність полудня, його жорстокість нищителя тіні, руйнівника часу. В дещо занедбаному саду дерев не було, очі вільно гляділи на розчахнуті двері старого дому. Не вірячи їм, Діана невиразно розгледіла в напівтемряві таку саму галерею, як на одній з картин у музеї, вона мовби бачила картину з іншого боку, знадвору, замість знаходитись як глядачка всередині. Коли щось і видавалося дивним у цю мить, то хіба що те, що вона нітрохи не здивувалася, упізнавши знайомі місця, і — не вагаючись — зайшла в сад і наблизилася до дверей — а чому б і ні, зрештою, вона заплатила за білет, і ніхто її не зупинив — і ось уже Діана входить у двійчасті двері, йде галереєю, що веде до першого порожнього залу, у вікно якого пробивався жмут сяйливого золотого проміння, що впинався в бічну стіну, окреслюючи контури порожнього столу та єдиного стільця.

Ні страху, ні здивування, ні спроби пояснити все випадковістю — нічого такого, навіщо ці принизливі припущення та з’ясовування, коли вже прочиняються другі двері й у кімнаті з високим каміном неминуче стоїть стіл, відкидаючи довгу, старанно відбиту тінь. Діана ковзнула поглядом по невеличкій білій скатертині та трьох склянках, повтори робилися одноманітними, яскравий промінь розтинав півморок. Єдина відмінність: двері в глибині кімнати не розчахнуті, а причинені, і це надавало деякої

несподіванки її ходінню повз неухильно повторювані предмети. Зупинившись на мить, вона подумала, що двері причинені тому, що вона не зайшла до останнього залу музею, тож побачити те, що приховано за цими дверима, все одно що повернутися туди й завершити огляд. Зрештою, все це якесь надто правильне, все неймовірне й водночас начеб передбачуване, боятися чи дивуватися було б так само недоречно, як свистіти або гукати, чи є хто в домі. Навіть ця відмінність не була винятком, двері прочинилися, щойно вона до них доторкнулася, і знову та сама картина: промінь жовтого світла розбивається об стіну, стіл, здавалося, ще більш порожній, ніж попередні, його відбиток — подовжений і химерний, наче хтось раптом брутально зірвав із нього й жбурнув на підлогу чорну скатертину, а ще він скидався на заклякле тіло на чотирьох лапах, з якого щойно зняли одіж, що лежала на підлозі темною плямою. Досить було глянути на стіни чи на вікно, щоб упізнати те саме місце дії, ту саму порожнечу, де цього разу не було навіть інших дверей, які б продовжували дім, ведучи до нових помешкань. Вона не одразу завважила стілець біля стола і тепер додала його до того, що вже знала: столів зі стільцями чи без них у подібних одна до одної кімнатах. Трохи розчарована підійшла до стола й сіла, запалила сигарету, випускаючи кільцями дим, що продирався крізь жмут сонячного проміння, окреслюючи сам себе, мовби опираючись порожнечі, яка панувала в усіх кімнатах, на всіх картинах; у такий же спосіб короткий смішок десь за спиною в Діани урвав на мить тишу — втім, можливо, це був лише крик якогось птаха чи рипіння сухих дощок; звісно, не було сенсу знову оглядати попередню кімнату, де три склянки на столі відкидали слабкі тіні, так само безглуздо було б прискорювати ходу — слід було йти без страху, не озираючись.

На вулиці якийсь хлопець запитав у неї, котра година, і Діана подумала, що варто поквапитися, щоб устигнути підобідати, втім, офіціант уже начеб чекав на неї під платанами, жестом запросив, показавши найбільш тінисте місце. Їсти щось видавалося безглуздим, однак у світі Діани майже завжди чинили саме так, чи то тому, що Орландо нагадував, мовляв, уже час, чи то просто знічев’я. Вона замовила одну страву та білого вина, чекати довелося досить довго, хоча кав’ярня була порожня; ще перед тим, як випити кави й розрахуватися, вона вже знала,