Читати книгу - "Не повертайся спиною до звіра"

десь вище його голови. Зате сам вивчив кожну рисочку її овального обличчя дивовижного медового кольору. Й на смак вона була така сама… Коли Мальона посміхалася, під її гарненьким носиком окреслювалась крихітна горизонтальна зморшка й відкривалися блискучі різці.

Жанна носила чорного капелюха з великими звислими крисами, червоний шарф і полюбляла вишукані рукавички. Макіяж завжди робила такий, що пройти повз цю дівчину й не озирнутися не міг ніхто. Поводилася вона так, ніби виросла не у військовому містечку, а на Монмартрі, й у це хотілося вірити всім, хто коли-небудь потрапляв до зони її впливу. Жанна прагнула вершків життя й примхливо ставилася до вибору друзів. Її цікавив тільки столичний бомонд. Вона мала всі шанси стати світською левицею, зав’язуючи стосунки з впливовими людьми від шоу-бізнесу.

Але для вдалого старту самого бажання виявилося замало. Мальона переконала Євгена, що йому слід займатися житловим питанням. Мовляв, дідова ірпінська маєтність — це не те, що потрібно столичному журналісту такого штибу, як він. Утім само собою малося на увазі, що Жанна виношує грандіозні плани і не обов’язково пов’язує їх із Чубенком. «Та це ми ще побачимо,», — думав хлопець. Якби в них була сучасна квартира у Києві, його подруга могла б і змінити свої плани.

Повертаючись додому, Євген не надто розраховував на те, що Жанна там. Її затримки на роботі були, швидше, правилом, аніж винятком. Але цього разу він помилився. Мальона замислено сиділа в кутку кімнати, стиснувши руки, наче актриса, котрій нарешті дали головну роль у популярній виставі. Останнім часом у неї нерідко був такий вигляд, ніби ось-ось має вирішитися її доля. Дівчина влаштувалася на телебачення, де мала певний успіх. Спочатку їй доручили секретарську роботу, але згодом включили до складу творчої групи, яка висвітлювала культурні події. Носити софіти і тримати мікрофон перед знаменитостями під час інтерв’ю — справа нехитра, але навіть із цього Жанна успішно скористалася. Коли приїздили гастролери з Москви, Мальона обмірковувала все до найменших деталей і планувала кожну зустріч як місію.

Російські гастролери завжди вміли відкраяти соковитий шмат українського шоу-ринку. Київським шанувальникам естради ніби навмисно вселяли ілюзію легкого успіху в Москві. Там плодилися незчисленні продюсерські центри та школи зірок, було досхочу грошей і безліч можливостей. Жанна не була винятком із загалу фанаток російської попси. Вона швидко збагнула: в неї немає шансів пробитися на естраді у Києві. Тут правила бал ієрархія зірок. Біля підніжжя піраміди молоді виконавці стояли роками, виборюючи право на участь у конкурсі, випрошуючи копійок на записи й кліпи. Хоча її мати була українкою, за умонастроєм Мальона нічим не відрізнялася від типової мешканки Середньоруської височини. Говорила «па-ма-асковска-аму», дивилася виключно тамтешні телеканали, перечитувала глянцеві журнали й гламурні книжечки. Як видавалося Жанні, призвичаїтися до життя в Білокам’яній не так уже й складно.

Наприкінці листопада ця новоспечена киянка нагледіла собі роботу у відомій російській поп-групі, яка приїхала на гастролі до України. Раніше робила сюжет на телебаченні про цей колектив. Коли група приїхала вдруге, нескладно було домовитися про роботу з її директором, на Жанину думку, розкішним плейбоєм. Спочатку мала замінити хвору костюмерку, а там — буде видно. Дівчина зважилася на авантюрний крок, і Євген уже жодним чином не міг вплинути на це рішення. У Москві жив її тато-відставник, одружений вдруге, тобто їхала вона не на порожнє місце. Жанна готувалася до важкої розмови з вочевидь закоханим хлопцем.

Проте він давно щось передчував і не квапився розставляти крапки над «і». Мовчки переглядав електронну пошту. Чекав. Жанна деякий час театрально ламала пальці, нарешті підвелась і розтулила вуста. Сказала просто:

— Я їду до Москви.

Навіть якби Чубенко хотів її зупинити, навряд чи це вдалося б. Вона не звикла терпіти будь-які обмеження особистої свободи. Якби колись і потрапила в полон, то тільки добровільно. І Євген відпустив Жанну.

Перший лист від втікачки був неабиякою подією. Дівчина повідомляла електронною поштою, що по від’їзді з Києва з нею стався казус, — а себе вона відносила до людей, з якими таке стається постійно. Під час концерту в одному з курортних містечок їй довелося вийти на сцену! Щоправда, Жанна не співала, а розтуляла рота під фонограму шлягеру. Вона легко пережила пригоду й раділа, що таким чином виручила групу, в якій захворіла солістка. Того ж вечора її з цікавості попросили заспівати в тісному товаристві й дуже дивувалися, що вона має голос. Шеф навіть припустив, що Жанну варто було б і насправді випробувати сценою, але за умови, що майбутня солістка трішки схудне. Але потім вона застудилася, і в мікроавтобусі, яким подорожували музиканти, голосно шморгала носом. «Тональність соль мажор,» — покепкував із Мальони керівник групи, якого це дратувало. «А стосовно фонограми — будемо сподіватися, що публіка нічого не помітила», — закінчила дівчина своє послання.

Євгена все це насмішило, й він був у доброму гуморі, поки не помітив, що його електронну пошту хтось переглядав раніше. Хто ж як не Христина, з котрою в нього досі залишався один комп’ютер на двох. Такого нахабства він подарувати не зміг. Відбулася остання серйозна розмова з Човник. Цього разу редактор зважив на прохання розлюченого Чубенка і перевів його в інший кабінет, до Козуб. Більше того, наступного тижня йому видали новенький комп’ютер. Женя негайно цим скористався і з почуттям виконаного обов’язку завершив свою давно почату роботу — створив електронну базу даних з усіх секторів економіки і фінансів, після чого щодня поновлював її через ресурси інтернету.

Клопотів, як завжди, вистачало, і Євген не потребував додаткових вражень. Він відсік від себе друзів, перестав відвідувати бібліотеки, театри й кіно. Йому було достатньо віртуального спілкування з однією Жанною. Хлопець і гадки не мав, що мине п’янкий час, коли світанок розпочинається з перечитування її ніжних послань. Але якогось дня все обірвалося. Мальона без жодних пояснень перестала писати й дзвонити. Здавалося тепер, що всі попередні листи були тільки анестезією, котра мала пом’якшити біль від втрати. Євген ходив сам не свій, кілька разів забував у редакції ключі від дому. З натугою витискав із себе рядок за рядком.

Та й економічне життя віднедавна стало дуже непрозорим. Недосвідченим оком, без підтримки