Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

class="book">– Можеш його повернути? – питає він, і я віддаю йому телефон.

– Нащо він тобі, якщо Аарон на волі?

– Бо грати в шкільній групі – це не серйозно, бро. Дитячі іграшки. Час мені спуститися на землю. – Він витирає долоні об коротко підстрижене волосся. – Я потрібен Аарону, інколи мені треба зникати з радарів. Але в будь-якому разі я його зараз викину. Дістану собі новий. Слухай, цей рік із групою був чудовий. Можливо, найкращий у моєму житті, і я обов’язково відіграю цей концерт, але в певний момент я мусив змиритися з тим, що це не моє життя і я більше не можу вдавати, що моє. Такі, як я, не будують музичну кар’єру. Не буває такого, Редлі. Цього не буде.

– Це слова Аарона, не твої, – кажу я. – Не дозволяй Аарону розповідати тобі, хто ти є.

Лео дивився так, що, не будь я Редлі, він напевне ударив би мене.

– Я тільки намагаюся сказати, що не слід відмовлятися від того, що тобі добре вдається. Ти прекрасний гітарист, Лео. Неймовірний. Не марнуй свого таланту.

– Чорт, Редлі, я взагалі вже нічого не знаю. Той хлопець, якого брат побив. Поки Аарон сидів, той намагався перетягнути собі його територію. І тепер Аарону треба з цим щось робити, скалічити його сильніше, абощо. Інакше, каже він, він втратить обличчя й ніхто не матиме з ним справи. І він хоче, щоб я був поряд, коли це відбуватиметься.

– Скалічити його ще сильніше? Та він же ледве не вбив його, тож… – До мене доходить, що він намагається сказати. – Чорт, Лео, ні. Навіть не наближайся до цього.

Лео хитає головою.

– Ти так кажеш, ніби це так просто, як піти праворуч або ліворуч, але це не так, Редлі. Це й близько не так. Я не хочу вляпуватися в це лайно, але він моя родина, так? І він дбає про мене, а я знаю не так багато людей, яким на мене не начхати.

– Мені не начхати, – кажу я, – Роуз, Наомі… Містеру Сміту… Твоїй мамі, Лео! Будь ласка, не роби дурниць…

– Я не дурний, чорт забирай, – ричить він на мене. – Я розберуся.

– Добре, перш ніж ти вирішиш, можна тобі дещо розповісти?

– Ну валяй, тепер уже Кашу однаково не закадрю.

– Це вона. – Лео дивиться на мене. – Це Наомі співає. То Ч0рний М!сяць – це Наомі?

– Так, або вона була з Ч0рним М!сяцем, коли зникла. Ніхто ж більше не міг знати ні про пісню, ні про назву? І татуювання. Можливо, я псих, але мені здається, я бачу певну схему. Думаю, невдовзі після того, як Ней утекла, її… викрали, захопили, хз. Її тримали в місці, де вона не хотіла бути й звідки вона не могла просто взяти й піти, де вона не могла покликати на допомогу.

– Друже, це вже занадто.

– Я знаю, але пісня, текст… вона співає ніби крізь сльози.

– Ну, якщо слухати досить довго, можна будь-що уявити. – Мені не вдалося переконати Лео. – Вона втекла з якимсь хлопцем і не хотіла, щоб її знайшли, і вигадала собі нове ім’я, ото й усе. Можливо, щось пішло не так, може, вона напилася й упала в ріку, можливо, вона… можливо, вона стрибнула. У будь-якому разі це набагато правдоподібніше за твою історію. Ну тобто, якщо в неї був інтернет, то чому вона просто не попросила нас її забрати?

– Ну а що, як той, з ким вона була, слідкував за нею і вона боялася, що він її застукає? – припускаю я. – Історію в браузері легко відслідкувати. Мама перевіряє айпад Ґрейсі. Він прив’язаний до її телефону, так щоб вона могла користуватися своїми іграми і не влазити, куди не треба. А тато поставив додаток, який відстежує кожне натискання клавіш. Якщо хтось слідкував за тим, щоб Ней не втекла й не покликала на допомогу, вона могла спробувати звернути на себе нашу увагу так, щоб її не застукали.

Я силкуюся перекласти своє відчуття мовою конкретики.

– Якщо вона не хотіла, щоб її знаходили, то нащо скопіювала свої старі плейлісти? Нащо зробила так, що той, хто шукав би, знайшов би зв’язок між Наомі й Ч0рним М!сяцем? Подумай про це. І досі здається, що я несповна розуму?

– Не знаю… – белькоче Лео.

Дивлячись йому через плече, я бачу метелика, який то сідає на траву, то злітає знову, не зупиняючись більш ніж на секунду, і те саме діється в моїй голові – ніби відповідь близько, а я просто не можу на ній сконцентруватися.

І тут раптом – клац. Дещо спадає мені на думку.

– Ти пам’ятаєш Карлі Шилдз? – запитую в нього. – Дівчину, на честь якої влаштували цей садок?

Лео дивиться через плече.

– Так, навряд чи мені вдасться забути дівчину, яка кинулася під автобус. Вона вчилася в одній паралелі з моїм братом, вони навіть трохи зустрічалися. А до чого тут Карлі?

– Що, як?..

Дістаю телефон і заходжу на сайт школи. Випускники кількох останніх років викладають на «Ютуб» і сайт школи відео, де ворушать губами під якусь пісню. Я повертаюся до відео трирічної давнини, потім чотирирічної, і он де вона.

– О Господи, це вона, – кажу я, дивлячись на купку дівчат, які, сидячи в коридорі, ворушать губами під Бейонсе. У неї інша зачіска – волосся коротке й темне, вона в окулярах, і на оголених руках не видно татуювань, але це вона, немає жодних сумнівів.

– Карлі? – Лео скоса заглядає в мій телефон. – Це не Карлі.

– Ні, – кажу я. – Це Данні Гевен.

– Хто? – дивиться на мене Лео.

– Дівчина, з якою ми познайомилися в Камдені, в якої було татуювання, схоже на татуювання Ней. Вона запанікувала від мого питання про нього. Лео, вона навчалася в цій школі. А Карлі Шилдз була дуже розумна, зірка школи, чемпіонка з плавання, профі з арфи. Усе було гаразд, і тут бац – вона стає на дорозі в автобуса.

– Нє-а. – Лео хитає головою. – Ти додаєш два і два, а виходить – п’ятдесят сім. Тікати не було в характері Ней?

– До групи було, але після – ні.

– Так, можливо.

– Може, я помиляюся, але ці троє дівчат навчалися в одній школі. Одна з них мертва, а в двох інших схожі татуювання. Щось тут є, Лео, я точно знаю.

– Про що це ви? – Ашира з’являється