Читати книгу - "Німа"

дурницями. З віком ми забуваємо мрію й ту впевненість, витрачаємо чимало енергії на те, чим наша душа воліє не займатися, обурюємось, що в нас нічого не виходить…

— І тоді ми відчуваємо, як щемить у грудях, — пошепки додає Тасіта.

Зараз вона здається старшою. Зморшки на чолі та біля очей стали чіткішими, мішки під очима — більшими, очі — сумнішими.

— Але ж зараз менше? — Він бере її за руку й тепло посміхається.

— Менше… Але буває накочується. — Тася зітхає. — Я відчуваю, що поступово відроджуюся, руки згадують, як тримати пензлик, голова — як мріяти. А серце вчиться заново все відчувати. Болісний процес. Але я впевнена: він закінчиться успішно. Тепер упевнена. Я не хочу стати невдахою.

Вона згадує Валена. Невже він і справді чогось досяг? Невже він нарешті проявив себе? Так швидко? Піддослідна мусить обов’язково потрапити в той театр. Він дослухався свого серця.

— Так, як і ти… — бурмоче собі під носа дівчина, дивлячись на Жара.

— Як я?

— Ти навіть більше: геть не сумніваєшся у виборі свого серця. Простуєш тим шляхом, який вважаєш правильним. Слухаєш свою мрію. І ти щасливий. І талановитий.

Жар був неймовірно талановитий. Вона надовго запам’ятає його: розпущене волосся, нависле на обличчя, трохи згорблена фігура в мерехтливих тінях від свічок… Це заворожувало. У нього був чудовий, проникливий голос, що бився в ритмі з бонго. А тексти нагадували проповідь. Він говорив про унікальність кожного, про проблеми суспільства, про любов до всього живого. У нього не було пісень про кохання. І це їй подобалося. Він був не просто музикантом, він говорив саме про те, про що зазвичай або замовчують, або навіть не думають. Пісні ж про кохання нині чутно скрізь, ними торгує кожний зустрічний. Задля отримання швидких прибутків пишуть абсолютно не чуттєві, беземоційні, безглузді тексти… про любов.

— Я теж інколи сумніваюся. — Його очі стають сумними. — Жити так, як я, складно. Хочеться бути впевненим у своєму майбутньому. Мати гарантії, стабільність, спокій. Але коли я сідаю грати, сумніви відходять — я розумію, що все роблю правильно. І заспокоююсь.

Тася осміхається.

— Мені б твою віру…

17.02

Жертовність. Тася весь час думає про неї. На що вона готова заради того, що підказує їй серце? І чи готова?

Мало хто знає ціну жертовності. Адже щоб здійснити мрію, треба відмовитися від однаковості соціуму, позбутися страху, певною мірою стати мазохістом. Шлях до мрії часто лежить через біль, бій, страх, самотність. Такі жертви лякають, тому переважна більшість людей відмовляються від мрії, змиряються, заспокоюються, зливаються з натовпом. Тася бачила це не раз і не може дозволити собі вчинити так само. Ще зі школи вона навчилася боротися за свої переконання. За свою відмінність. І це ой як не просто. За ту боротьбу вона розплачується нинішніми депресіями, психологічною неврівноваженістю, зривами. Однак хіба можна сказати, що вона зробила все, щоб іти за покликом серця? Це були тільки перші кроки, а значить і біль, якого вона зазнала, — це тільки дещиця.

До кабінету заходить жінка.

— Доброго дня. — Самовпевнена, років сорока, у діловому костюмі. — Мене звати Анастасія Вікторівна. Я секретар нашого директора. — Вона ніяк не реагує на простягнуту Тасину руку, просто відразу опускається в крісло.

Дівчина мовчки дякує долі за те, що досі не відкоркувала пляшку з вином, яка звично стоїть у неї під ногами.

— Я прийшла перевірити вашу роботу, переглянути документацію.

Піддослідна стенає плечима й дістає папери. Її дратує надумана звітність. Підіймаючись, випадково перекидає пляшку. Та викочується прямо під ноги суворій жінці. Тася затамовує подих.

— Це що таке? П’єте на робочому місці? — похмуро піднімає пляшку з підлоги.

— Та ні, це просто вдячний клієнт приходив… — викручується піддослідна, відчуваючи, як її тіпає через те, що змушена виправдовуватися.

— Значить, хабар? — чи то запитально, чи то ствердно констатує Анастасія Вікторівна.

— Ні. Та ви що? Я не беру хабарів, — обурюється дівчина.

— Ну… Це не моя справа. Після роботи можете робити все, що вам заманеться. Але пити у вашому віці, я б не радила. Це може погано скінчитися. — Вона, зморщившись, ставить пляшку на стіл. — Нам потрібен здоровий колектив.

— Здоровий? — здивовано дивиться на неї Тасіта.

— Ви подаєте поганий приклад іншим. Це шкодить інтересам фірми.

Тася з огидою змірює її очима. Бездоганний екземпляр для демонстрації дрес-коду: волосся зібране в тугий пучок, брюки до половини підбора, сухі, міцно стиснуті губи, вицвілі байдужі очі. Вона нагадує мерця, від неї тхне нафталінним минулим… чимось совковим. Тася відзначає, що такі ж відчуття викликає в неї сусідка, якій вона час від часу купує цигарки.

Це покоління виховане на колективізмі. Їх дратує будь-хто інакший. Таких вони будь-що прагнутимуть розчавити… або засмоктати до безликої сірої маси. Покоління, для якого творча людина — нероба, зіпсута деталь загального механізму. Вони