Читати книгу - "Крути 1918"

нашу свободуІ покажем, що ми, браття, козацького…

Останнє слово заглушив постріл — це Муравйов, вихопивши маузер, вистрілив в Альтиста. Співати той більше не міг — куля пробила йому легені, але губи ворушилися, вимовляючи:

— …роду.

Падав сніг і легким покривалом лягав на обличчя студентів, укутуючи їх, забираючи зі страшного січневого ранку туди, де їхні імена залишаться назавжди. І де їх завжди можна буде зустріти веселими. І де вони знову й знову повторюють слова гімну України.

Розділ 21. Брати

Нарешті потяг рушив. Хоч як повільно він набирав швидкість, але червоні відстали, і то швидко. Спробували стріляти вслід, але влучили тільки в дошки, вибивши декілька трісок.

Андрій виліз із укриття і розгледівся. Порятунком виявився вантажний вагон для перевезення коней. У темряві було чутно цокіт копит об підлогу, пирхання й шумне дихання.

Довгий жахливий день нарешті добіг кінця. Залишалося тільки дістатись додому.

Але на задньому майданчику, що продувався, було неможливо влаштуватися навіть із мінімальними зручностями. І через вагон з кіньми пройти годі.

«Ох, треба через дах…» Почуваючись героєм примітивних пригодницьких історій, Андрій видерся на дах вагона, пробіг по ньому і спустився в тамбур. На щастя, це був не вантажний вагон — там сиділи й лежали на лавках ті, кому пощастило вибратися з пекла.

Знеможений, упавши на лавку біля тамбура, Андрій заплющив очі. Потяг торував версти, неквапливо наближаючи Савицького-молодшого до дому. Так спливло декілька неймовірно довгих хвилин.

Та невдовзі Андрій повернувся до тями. Перед його уявою все ще миготіли картини бою: ось Марек намагається вибратися з окопу і падає, ось більшовики в сірих шинелях і папахах із червоними стрічками біжать через поле до окопів Студентського куреня, ось Гончаренко витирає шаблю, що вдосталь напилася крові.

Так, усе це треба буде замалювати. Спогади з пам’яті зітруться, а зі сторінок щоденника — ніколи.

Діставши з-за пазухи свій вірний щоденник, Андрій розкрив його і почав гортати до останньої заповненої сторінки. Ось Валерка з гітарою, Володя з величезним ножем на кухні, Альтист поправляє шарф…

— Де ж вони всі? — пробурмотів Андрій, озираючись.

Його оточували обличчя напівзнайомих юнкерів. Он у кінці вагона, здається, хтось із його куреня.

— Так не годиться… Треба знайти своїх.

Але «свої» вперто не знаходилися — Андрій проминав вагони один за одним, бачив дедалі більше знайомих облич, але Валерки і Володі, друзів, з якими він готовий був у вогонь і у воду, не було.

— Та й сотника ніде не видно. Невже він теж залишився на полі бою?

Потяг зупинився. Андрій визирнув з вікна: світло головного ліхтаря паровоза падало на засніжений степ, що тягнувся аж до обрію. Біля вагонів снували люди. Повз Андрія з криком пробіг високий чоловік.

— Пан сотник. Живий… — пробурмотів Андрій.

Хлопець вискочив з вагона. Так, цілком неушкоджений Гончаренко сварився з машиністом. Той виправдовувався, теж зірвавшись на крик:

— Що! Що? Я ж попереджав, вода закінчується, пари немає. Якщо даси десятьох людей — за чотири години впораємось.

— Та бери скільки треба, аби мерщій поїхали. Червоні у спину дихають, а ти «пари нема-а-ає».

Машиніст не відповів, розуміючи, що і сотник має рацію, і він сам теж ні в чому не винен.

— Ну добре, хлопці, — мовив машиніст до юнкерів, що стояли неподалік. — Онде відра, води треба.

— Та не журись, дядьку! Зробимо! — відповів котрийсь юнкер.

Гончаренко, побачивши, що і без нього справи йдуть на лад, обернувся, щоб увійти до вагона, аж тут наштовхнувся на розгубленого Андрія.

— Пане сотнику! Такі справи… ані Засухи, ані Гойди ніде немає. Та й більше половини наших. Вони там, позаду. Ми їх там залишили!

Гончаренко вмить збагнув, про що говорить Андрій, — він також, проходячи по вагонах, не побачив багатьох своїх «вояків». Але все ще сподівався, що, можливо, вони знайшли місце у вантажних вагонах. Та якщо Андрій каже…

«Чорт! Обіцяв же я всіх додому повернути. Кепські справи… Бідолашний хлопець, друзі все ж таки…»

— Савицький, ми виконали завдання. Це війна, а на вій­ні бувають втрати.

Слово «втрати» подіяло на Андрія дивним чином. Замість того щоб змиритися й повернутися на своє місце у вагоні, він підняв голову і, карбуючи кожне слово, мовив:

— Я маю повернутися на станцію. Якщо залишився хоч хтось живий…

Сотник слухав сина генерала. Так, це був саме син генерала — не випещений синок, а людина честі та обов’язку. Але його не можна відпускати. Там червоні. Ляже поряд із друзями, ото й усе.

— Савицький! — Гончаренко заперечно похитав головою. — Це небезпечно! Там повно червоних. Я забороняю!

Андрій мовчки пішов по вагону. Гончаренко дивився йому вслід, дивуючись із того, що син генерала так легко здався. Хоча, звісно, наказ є наказ… Але друзів він усе-таки втратив.

«Ох, хлопче. Скільки ще втрат попереду», — подумав сотник.

Гончаренко обернувся до паровоза. Ліхтар, як і раніше, освітлював рейки. У конусі світла вигулькували фігури з відрами й зникали десь праворуч від потяга — це юнкери носили воду для паровозного котла.

«Ну, дасть Бог, скоро рушимо…»

Несподівано Гончаренко почув звук, який сказав йому значно більше, ніж слова Савицького. Невгамовний хлопець відчинив рампу, і по дошках процокали кінські копита — то син генерала вирушив по друзів.

Уже розвиднялося, сірий туман закутував станцію Крути, на якій хазяйнували червоні. Бронепотяг стояв на ближній колії, головнокомандувач Муравйов поринув у солодкі марення морфініста. Панувала майже цілковита тиша.

І лише в одній із кімнат ніхто не спав. Мало того: тут вершилась історія. Так принаймні думав комісар Штик, вивчаючи документи, привезені «нашим новим товаришем».

— Так, товаришу… Імперія від своїх колоній не відмовиться.

Олекса — а це він був «новим товаришем» — мовчки кивав. Схоже, його місія ось-ось завершиться. Комісар не мав чого сказати — та й не було в цьому жодної потреби.

Товариш Штик роздивлявся фото і порівнював їх із текстом на напівскручених сторінках.

— Так, зрозуміло… Це також… Кумедно, що французи…

Краєм ока Олекса помітив рух за вікном. Рух, якого не могло бути, — у бік станції від бойовища біг чоловік. Брата Олекса міг упізнати з будь-якої відстані.

«Братику… Що ти тут робиш?..»

Слово «французи» повернуло Олексу в кімнату — він мусив відповісти комісарові. І, звісно, не виказати хвилювання.

Штик відклав лупу і підвів очі на Олексу. Документи не викликали сумнівів. За них не шкода було заплатити суму, яка чекала в саквояжі. Ясна річ, розкидатися грошима молодій радянській республіці було важко — проте деякі речі були того варті. Спокій, приміром.

— Так, товаришу, ви вчасно зміркували, що краще спів­працювати й не стояти на шляху нової народної імперії, і зробили правильний вибір.

Олекса кілька разів кивнув. Комісар багато в чому мав слушність — Олекса вже точно не був дурнем. І вибір зробив правильний, притому дуже давно.

А ось щодо «стояти на шляху народної імперії» він мав великі сумніви. У народної імперії — старший син Савицького зараз переконався в цьому остаточно — руки були по лікоть у крові. Така піде по трупах до «світлого», в її розумінні, завтра, не морщачись.

«Народна імперія… Батько б сміявся…»

Олекса подивився на комісара, потім на те, що називало себе Муравйовим. Ну, з цими він впорається… Але