Читати книгу - "Півтори тисячі років разом. Спільна історія українців і тюркських народів"

козацькі повстання на українських землях у 20— 30-х рр. XVII ст. хронологічно співпали з укладеннями договорів між козацькими провідниками й кримськими ханами. Як уже зазначалося, у 1624 р. був укладений перший такий договір. А в 1625 р. вибухнуло повстання під проводом Марка Жмайла281, у 1630 р. – під проводом Тараса Федоровича (Трясила). До речі, вважається, що останній походив із кримськотатарського роду, а справжнє його ім’я було Хасан чи Усан. Він прийняв православ’я, ставши українським козаком282. У 1635 р. вибухнуло повстання під проводом Івана Сулими, результатом якого стало руйнування Кодацької фортеці283. Така акція загалом була на руку кримським ханам, котрі були зацікавлені в тому, щоб простори України були для них «відкриті». У 1637 і 1638 рр. відповідно були повстання під проводом Павлюка284 й Острянина285. Можливо, Павлюк, він же Павло Бут, теж був татарського походження. Прізвисько Бут є татарським і означає «перекладач».

Козацькі повстання 20—30-х рр. XVII ст. в українській історіографії переважно трактуються як «народні» й «антифеодальні». Звісно, при бажанні в цих повстаннях можна знайти відповідні «народні» аспекти. Адже повставали козаки, яких можна віднести до народу. Хоча їхні інтереси далеко не завжди співпадали з інтересами інших народних верств – селянством і міщанством.

Однак у цих повстаннях відчувається «татарський слід». І справа не лише в тому, що на чолі їх опинялися вихідці з татарського середовища, які до того ще й контактували з татарами. Ці повстання загалом були вигідні кримським татарам, створюючи зону нестабільності в прикордонних районах Речі Посполитої.

Козацькі повстання відволікали козаків від походів на татар, спрямовуючи їхню активність у іншому напрямку – українських земель, підконтрольній королівській владі. Певно, активність козаків обумовлювалася й тим, що вони відчували підтримку кримських татар. Тобто в 20—30-х рр. XVII ст. створився своєрідний козацько-татарський союз, який отримав свій розвиток у часи Хмельниччини.

Іван Виговський

Петро Дорошенко

У кінці 1647—1648 рр. Богдан Хмельницький вступив у переговори з кримським ханом Ісламом Гіреєм (1604—1654), нагадавши, що колись сам допомагав татарам. Весною 1648 р. кримські татари й козаки, ставши союзниками, розпочали війну проти Речі Посполитої. Цей союз зберігався до 1653 р.

Після Хмельниччини, коли настав період Руїни, війська кримського хана не раз втручалися в українські справи, підтримуючи тих чи інших гетьманів. Наприклад, кримці підтримали Івана Виговського (1608—1664). Останній, залучивши кримське військо, виграв у 1659 р. Конотопську битву, розбивши московітів286. Після підписання Московією та Річчю Посполитою Андрусівського перемир’я 1667 р., яке нехтувало інтересами України, козацький гетьман Петро Дорошенко (1627—1698) вирішив укласти союз із Кримським ханством і перейти під протекторат Османської імперії. Він взагалі вперше став гетьманом при підтримці татар. На Кримське ханство намагалися спиратися такі козацькі гетьмани, як Степан Опара, Михайло Ханенко тощо287.

З 80-х рр. XVII ст. на землях між Дніпром і Дністром, що належали Кримському ханству, починають селитися українці. З часом ці терени отримали назву Ханська Україна (або Ганьщина)288. Хоча поряд з цим фігурували інші назви – «Татарська Волощина» й «Кочубейська Татарія». Османи ж іменували ці терени «Мукатаа Томбасар».

Уже в 1668 р. гетьманом України під протекторатом Кримського ханства став Петро Суховієнко(Суховій)289. Наступним кроком у формуванні Ханської України стало перетворення східної частини Поділля під управлінням Петра Дорошенка в своєрідний «Український вілайєт». Останній, будучи васальною територією османів, простягався до річки Кодима, що дало поштовх до козацького розселення на нинішніх південноукраїнських землях, котрі в той час контролювалися як турками, так і кримськими ханами.

Згідно з умовами Бахчисарайського миру 1681 р. між османами й Московією, південною частиною Правобережного Гетьманату, що опинилася під турецьким протекторатом, опікувався «князь малоруської України і вождь Війська Запорозького» Юрій Хмельницький (1641—1685). Потім його замінив молдавський воєвода Георгій Дука. У той час на ці терени поширюється влада Кримського ханства. Після 1684 р. турецький султан Мехмед IV на турецькій частині Правобережної України проголосив гетьманом Теодора Сулименка (Сулимку). Його й варто вважати першим гетьманом Ханської України. Він був призначений за пропозицією хана і почав здійснювати діяльність з території лівобережного Придністров’я, котре контролювалося Кримським ханством290.

Керівництво Ханською Україною здійснювали гетьмани, резиденція яких знаходилася в Ягорлику, поблизу Дубоссар. Тому гетьманів часто іменували як дубоссарських. У кінці XVII ст. існувало кілька таких гетьманів – окрім згаданого Теодора Сулименка, Яким Самченко та Степан Лозинський (Стецик). Останній перебував на цій посаді тривалий час – з 1686-го по 1695 рік. Він