Читати книгу - "Чтиво"

транслювали новини. Він чекав на заставку «Гарячі новини». Полетів до Г’юстона. Директор незалежної книгарні подарував йому кухлик з логотипом і те, що він назвав «найтовстішою, але найкращою книгою року». Практичний посібник: «99 кумедних поз, як можна скласти ваше немовля». Пфефферкорн поклав його в ручну поклажу і забув у літаку. Замість книжки він прихопив три різні газети. Перестав шукати статті про Злабію. Кожна погана новина була потенційним обвинуваченням. Прорвало греблю в Індії, шістдесят тисяч людей лишилося без даху над головою. Його рук справа? Ближній Схід розхвилювався і спалахнув. Він? Повстанці захопили південноамериканську столицю, мільйони африканців гинуть щогодини — будь-що могло статися через нього. Тоді він подумав, що бере на себе забагато повноважень (і відповідальності). Ніяких повноважень у нього не було. Він не Дік Стапп. І не Гаррі Шагрін. Він лакей, пішак, і це робить його співучасть іще принизливішою. Він полетів у Портленд. Медіа-ескорт пригостив його найсмачнішими пончиками в місті. За дев’ятнадцять днів подорожі він іще не почув про катастрофу, за яку почувався б винним. Але хто знає? Яка б не була та подія, вона вже могла статися. З таким самим успіхом вона може статися і за місяць, за рік, за два, за десять. Він полетів до Сан-Франциско. Власником книгарні був добрий чоловік похилого віку, який обожнював оперу. Ішов дощ, теплий літній дощик, усередині крамниці пахло шкіряним взуттям. Неохайний хлопець із бородою, схожою на щітку, попросив його звернутися у своїх творах до теми марксизму. Пфефферкорн повернувся до готелю. Повечеряв сам. Піднявся в номер, надягнув халат і розтягнувся на ліжку. Переглянув заламінований перелік каналів. Серед них було багато нових. Увімкнув телевізор і дивився бейсбол, доки не заснув. Глава п’ятдесят перша

агинув Драгомир Жульк, прем’єр-міністр Західної Злабії. Снайперська куля влучила в нього, коли він ішов на роботу. Більшість аналітиків припускало, що його смерть була помстою за спробу вбивства Климента Тітиїча, інші вважали, що вбивця належить до групи, що відкололася від партії Жулька. Група виступила із заявою, в якій звинуватила американців. Державний секретар відмовився відповідати на звинувачення, наголосивши на тому, що його країна підтримує Східну Злабію («нашого давнього історичного союзника»), і попередив, що застосування сили будь-якою стороною може стати приводом для інтервенції. Росіяни також зробили заяву, в якій назвали «ці дії терористичною агресією». Шведи скликали комітет для з’ясування фактів. Китайці скористалися тим, що на них ніхто не звертає уваги, і стратили ув’язненого дисидента. Видатний французький інтелектуал написав, що ситуація «безперечно є явним прикладом дефектів реакційної політики ідентичності, що використовувалася в керуванні державами за часів пост-структурної епохи». Новини були на перших сторінках.

Пфефферкорн відчув себе переможеним. Йому важко було відстежити усіх гравців. Найгірше — або найкраще, він так і не вирішив,— ніхто не бачив правди, яка полягала в тому, що Драгомира Жулька вбив трилер, що сьогодні вранці займав першу позицію в списку бестселерів.

— Доброго ранку,— привіталася жінка з ескорту.— Кави?

Пфефферкорн вдячно прийняв запропоновану каву і заліз в автівку, що вже на нього чекала.

Через годину він сидів у залі очікування першого класу, і перед ним лежав некролог. Він не зводив очей з неясного образу чоловіка, якого убив. Драгомир Ільюх Жульк був худорлявим і лисим, з маленькими чорними очима за респектабельними окулярами в сталевій оправі. Інженер за фахом, він навчався в Москві, повернувся на батьківщину, щоб допомогти побудувати АЕС у Західній Злабії, і багато років цей реактор був найменшим працюючим у світі, доки через нещасний випадок його не довелося закрити. Він піднявся партійними сходами, став першим міністром атомних досліджень, згодом міністром науки, заступником прем’єр-міністра і нарешті прем’єр-міністром, на посаді якого і перебував одинадцять років. Усі вважали його ідеологом, що так і не розкаявся, людиною, якій падіння берлінської стіни довело лише той факт, що росіяни не годяться для того, аби продовжувати справу марксизму-ленінізму, і найгіршим його недоліком була слабкість до злабійської поезії. Він вів чернече життя, остерігався сил безпеки, до яких був прихильний його колега зі Східної Злабії, і, як виявилося, недарма. Його перша дружина, шкільна вчителька, померла. П’ять років тому він одружився знову, цього разу на своїй економці. Дітей після себе він не лишив.

Оголосили посадку на рейс до Лос-Анджелеса. Пфефферкорн викинув газету і пішов до свого виходу.

Глава п’ятдесят друга

а зустріч у Лос-Анджелесі зібралося зовсім небагато народу. Для Пфефферкорна це було благословенням, бо йому дуже хотілося скоріше все закінчити. Після зустрічі медіа-ескорт відвіз його до ресторану, який обрала Карлотта. Він одразу ж пішов у бар і замовив випивку. На екрані телевізора змінювалися кадри зі Злабії. Марширували війська. Котилися мініатюрні танки. Коментатор в кутку екрана пояснював, що між Східною і Західною Злабією огорожі не було, лише бетонний бордюр заввишки у вісім дюймів по центру бульвару Г’єзнуій.

— Не забувайте,— енергійно казав коментатор,— цей конфлікт точиться в тому чи іншому вигляді впродовж чотирьохсот років. Етнічно це один народ.

Підпис підказував, що це Г. Стенлі Гурвіц, доктор філософії, автор «Короткої історії злабійського конфлікту». Схоже, різанина його п’янила, немов він усе своє життя чекав на такий зоряний час. Ведучий намагався його зупинити, але він говорив і говорив, цитуючи довгі уривки з маловідомої злабійської поеми, яка, очевидно, й пояснювала всю цю війну. Пфефферкорн попросив бармена переключити канали. Той знайшов бейсбол. Після чергової подачі Пфефферкорн поглянув на годинник. Навіть для Карлотта тридцять хвилин запізнення — це забагато. Він підхопив зі стільця