Читати книгу - "Закляття відьмака"

Заверещала ключниця, стоячи у настіж розчинених дверях мовниці, гола, прикриваючись сорочкою.

— Климентасе, господине! Облиш його! Не мордуй його!..

Але Климентас бив кулаками, з усієї сили по лицю пригощав кухарчука. Нахилив, вхопивши за чуба, і під дихало дав Тимкові. Тимко був приголомшений тією напастю, в яку його без жодних труднощів заманили коханці-змовники. Він не міг отямитись, не міг захиститись. Климентасові кулаки влучали йому в обличчя. Розсікло ударом вилицю, бризнула кров. Потім напасник розтовк губу. З носа, з вилиці і з губи чуріла кров. Тут надбігла і татарка Роуза.

А Сусанна, навмисне не одягаючись, а тільки прикриваючись трошки сорочкою, стояла, хизуючись своєю голизною, і удавано прохала:

— Господине Климентасе!.. Не мордуй його! Він і без того вже надміру дістав! Ну їй-богу, він більше не буде! Ну молодий ще, дурний! Ну з ким гріха не буває?!!

Без усякої охоти, ніби тільки на прохання, Климентас погодився і заходився якимось віхтем витирати кров з п’ястука. А Сусанна прохала, обертаючись до Варки та Роузи:

— Я вас благаю, дівчата, мовчіть! Він досить одержав! Нічого господинові не кажіть. Господин Симас дуже любить його страви, а для мене понад усе — здоров’я та спокій мого господина! Як Тимко йому став готувати, посвіжішав наш хазяїн. Я вас, дівчата, прошу… Він уже, бачите, до третьої крові побитий! Досить з нього. Йому на все життя такої науки вистачить…

І так само, як спочатку Варка була обурена тим, що Тимко буцімто підглядав і ніби їй брехав, так само вона кинулась до нього обмивати його, змивати йому з лиця кров. Встигла дістати десь пляшечку оцту і, тим оцтом змочивши ганчірку, прикладала до його опухлих вилиць та очей.

Обличчя в Тимка було страшне — у червоних гулях, які з темно-багряних перетворювались на сині. І садна під обома очима і на обох вилицях. І губи репнули, і ніс потовчений. Але Варка якось його обмила, обтерла. Коли він зміг підвестися і, шкандибаючи, зійшов униз, вона хотіла його покласти на лаву. Але він тільки попросив у неї:

— Вже й тісто готове, і окріп для маку готовий… Дістань мені кухоль вина… Я вип’ю і прийду до тями… Треба коржики робити — стільки добра не може пропасти. — І спробував поворушити пальцями лівої руки. Це йому вдалося з великим зусиллям.

— Куди тобі! Я сама вимішаю…

— Ні! Так, як я, ти не вимішаєш. Я однією правою впораюсь. Тільки ти мені допоможеш. Обгрібатимеш. Щоб на руку не чіплялось.

Він таки вицідив кухоль вина. Трохи відсапався і заходився вимішувати тісто.

Йому допомагала Варка. А потім допомагала розтирати мак у макітрі і заливати туди розведений мед. Вже пізно ввечері Тимко наказав Роузі:

— Неси їм коржики з маком! Я свого слова дотримав…

За якийсь час татарка повернулася з купою коржиків на таці. Щоки в неї віддималися від солодкого наїдку. На вустах і на підборідді поналипали дрібні зернини. Було видно, що вона вперла з пожадливості більше половини того, що їй повернула ключниця Сусанна. Тимко не міг їсти ті коржики. Варка більшу частину взяла собі, а меншу віддала татарці. Та щось запихкала, а Варка показала їй кулака:

— Ти, чортове бусурманське сім’я! Скільки зжерла, поки йшла?! Га?! Чи я не бачу, не знаю? Аж у горлянці тобі сторчма стає, так поспішала!..

А татарка, прожувавши, виголосила:

— Все-таки наша гос… наша ключниця добра! Вона знов просила нічого не казати господинові! І навіть тобі, Варко, й мені дала по три мідних пули. На лакітки.

І витягла з-за відкасаного рукава сорочки і простягла мідяки Варці.

Тимкові не смакували його власні коржі, він не міг їх їсти, та Варка ще десь націдила для нього півкухля міцного вина. Він до краплі вицідив вино і завалився спати.

Книжник не мав ні своєї хати, ні постійної роботи. І не належав до жодного з подільських цехів, хоча і грав, і книги писав, і дерево умів управно різьбити. Та найкраще книги списував. Можна сказати б, не гірше переписувачів із Софії. Може, тому, що весь час переписував для багачів і не міг потім навіть глянути на свою працю, на плоди свого старання, він і вирішив переписати для себе «Одкровення» Іоанна Златоуста. Більш за всі любив цю вогненну книгу, більше, ніж до всіх інших, відчував повагу та захоплення до цього столітнього в’язня патмоського. Він, звичайно, цього ніколи й нікому, навіть і на сповіді, не зголошував. Бо хоч нічого в цьому не було гріховного, такого, що принижувало б віру та церкву, але якби люди взнали, бо вони хоч і ченці, а все ж вони люди, а значить, не без гріха. Отож часом уявляв, ніби він один із євангелістів і несе людям «добрі вісті» у цьому розрубаному на шмати світові. Де всі вельможні гризуться оскаженіло між собою, обдирають до кісток убогого трударя і то кумаються, то б’ються з ворогами віри — мусульманами та латинами… Він узяв у одного доброго купця під