Читати книгу - "Закляття відьмака"

заставу «Новий Завіт» і думав сидіти всю осінь і зиму у знайомої перекупки, переписувати гарливо вогненні слова Іоаннові… Та до перекупки повернувся старий коханець, і вона відмовила Книжникові і в кутку, і в харчах. Довелося шукати нової позички. Щось його підштовхнуло ніби: «Іди до Сергія-боярина. Ти вже коли в нього був?.. Може, він і цього разу тобі не одмовить?..» Він ревно помолився на дорогу, щоб усе на добре звернуло, й вирушив на далекий заміський хутір.

Певно, цього разу молитву було почуто. Бо володар хутора зустрів його радо. Запросив погостювати, відпочити і, якщо є бажання, розповісти, які новини в місті та на Подолі.

Книжник, дивлячись на блідого, з чорними колами біля очей боярина, подумав: «Це тобі, господине, треба добре відпочити та й, може, зілля якого випити. Бо так виглядаєш, мов на тебе порчу хтось наслав».

Хоч і запропонував боярин відпочити своєму гостеві, але не дав. Про новини не став слухати і, як тільки вони випили по чарі вина, загадав грати на гудку та пісні співати. Книжник був людина настрою і в той день мав добрий гумор. Він не став огинатись, а швидко підстроїв гудочні струни і, вдаривши смичком по струнах, повів пісню про коня вороного. Про того коня, що несе господаря швидко на поле бою і кульгає, коли їдуть до милої. І не може зрозуміти, чого кульгає кінь, адже це не бій, а солодке побачення.

Боярин Сергій, як почув перші слова цієї пісні, заплющив очі і тільки хитався всім тулубом з боку на бік. Коли Книжник скінчив пісню про коня, боярин почав просити, щоб він ще раз її проспівав. Просто молив, ледь не плакав. І Книжник ще разів три, не менше, проспівав бояринові пісню. Боярин просвітлів лицем і почав частувати Книжника, тягти найкращі свої припаси на стіл і до торби Книжникові пхати.

Тоді Книжник, бачачи, що боярин такий щедрий, попросив у нього срібла на списування книги, пожалівся боярину, бо теж його хміль розібрав, що тепер Доведеться й за куток платити, за харчі. Та й цього року ціни підскочили і на фарби, і на папір. Певне, тому, що була війна з крижаками і купці боялись рушати в наші землі. І під заставу довелося доброму купцеві багато дати. Бо інші власники книг, хоч і знали його, Книжника, не один рік, не схотіли йому навіть під заставу свої книги дати на переписування.

— То чого тобі страждати? Бери хату мірошникову при моєму млині. І списуй там собі скільки хочеш! А щоб клопотів не було з господарством, я тобі дам ще срібла. Ти піди на Либідь до перевізника, його жінка тобі і зварить, і сорочку випере, і хату прибере.

— Боронь Боже, мій господине! Списування — діло святе, а жінка, навіть якщо вона вже баба, тільки осквернятиме дійство. Я все сам зроблю. Якщо ти, мій господине, не знаєш, то я тобі ось що повім. Молоду кортіло мені малювати та різьбити. Я полишив своїх невтішних тата й матінку, подався до Печер. Матінка страшенно побивалася, сльози щодня лила, бо її єдиний укоханий синочок не схотів жити в ясному світі, а пішов туди, де ніяких радощів та веселі немає. Матінка моя була хоч і стара, бо я в них пізно знайшовся, а все одно і гостей приймала, і всякі свята справляла, тож можна було весело посидіти. Страви готувала краще паніматки. А все вишивала, золотом гаптувала, нема що й казати.

Коли і як вона встигала, я й досі не можу збагнути. І свої візерунки вигадувала, і чужі могла так перезнятий до ниточки, до вузлика, що ніхто б не сказав, що то не венеційська робота, а її власний виріб. Певно, потяг до малювання я від матінки успадкував. Я теж, якщо трапиться красивий малюнок, чи візерунок, чи буквиця, можу повторити рису в рису і барви так підберу, що ніхто й не скаже, де справжній малюнок, а де підробка.

— Чому ти лишився без хати, без місця? Я чув, що ти навіть і постригу не приймав. Ти міг спокійно лишити монастир і успадкувати батьківські гаразди.

— Ет, господине! Як ото Вітовт з княжого стола зіпхнув Володимира Негордовита, то й почалась веремія. Володимир Олгердович — ти навряд чи пам’ятаєш, був-бо малий ще, і тебе це не стосувалось — все київське, православне заохочував. Він навіть гроші київські почав бити. Справжні, срібні. Отакенькі, як волоські аспри з Криму. Із Твер’ю та Москвою ради радив. Проте, на жаль, вони йому не допомогли, коли його Вітовт зіпхнув з престолу. І сталося те, що завжди в світі трапляється, — простих людей опального князя почали утискати, а кого й хапали й побивали. То я з кількома чоловіками монастирської братії подався на північ. Поки ми там поневірялися, мої тут померли. Мене довго не було, і всі добра відійшли церкві. Тато був при ній дяком. Нашу хату розібрали та продали. На її місці для панотця нову зрубали. Коли я повернувся, родичі мені щось віддали, але так, аби тільки люди на них не кивали. Потім, і до сього дня, я з ними не бачився.

— Я щедріший за твоїх родичів, — трохи подумавши, виголосив боярин Сергій. — Дам тобі срібла!

І справді боярин із скриньки витяг жменю монет. Там були і лівонські шилінги, і литовські денарії, і польські півгроші, і московські дєньги, і ординські дирхеми та генуезькі аспри. Все монета срібна. Копа дрібної монети точнісінько була, якщо не більше. Боярин був щедрим господином.

Книжник зрадів невимовно, але виду не подав, а ще довго грав та співав у боярській оселі…

Потім Книжник накупив за срібло паперу доброго, фарб земляних наших) і кам’яних заморських, і з Московії зелених, в’язку найкращих