Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

життя не залишає по собі знаків, творячи книгу, прочитати яку можуть лише одиниці?

У дитинстві я любила горбочки, де сонце вже розтопило сніг, де при самій землі цвіли стокротки, або мороз, квіти, що, здавалось, ніколи не в’янули. Просто стебло видовжувалось і зникало в густій траві, що виростала потім. Боги, як звірі, народжувались взимку, коли дні починали довшати, а потім ховалися поміж дерев, і про них не згадували аж до дня їхньої смерті, а відтак земля нашаровувалась на їхні мертві тіла — реальна земля і земля забуття. Може, через це й з’явилась ідея воскресіння: повернути минуле, щоб воно продовжувало жити серед нас, щоб ми його бачили, щоб прочитали. Бо це потрібно. Ось що примушує серце битися сильніше. І ще:

весняний ранок, коли тільки зійшов сніг і землю заливає золоте світло

коли дивлюся на Уріж через річку, як там цвітуть черешні; і коли дивлюся з Урожа на ліс, облямований квітучим терном

спогад про себе малу, таку захищену від холоду людського світу, що помічає найменшу дрібницю

запах блідо-рожевих квітів шипшини, яка зацвітає після яблунь і перед сільськими ружами.

У моїй пам’яті продовжують жити краєвиди, від яких я відлучена, бо живу тепер у місті. Проте я опиняюся там, коли забажаю, викликаючи їх до себе. Це наводить на думку, що людина та й інші істоти є носіями й хранителями усього побаченого. Це щось більше ніж досвід, бо його можна змінювати, втікати від нього, випліскувати назовні у творчості. Ми є володарями свого внутрішнього світу з власним ритмом, гармонією. Якщо наші почуття не звідти, то вони — не автентичні, а, отже, поверхові й фальшиві. Живучи у міській квартирі, де все зроблено так, як у людей і чужими руками, часом один-єдиний спогад про те, як цвіли вишні й панувала тиша, наче перед дощем, і відбувалось священне перетворення квітів на зав’язь, і все це переживалось, наче чиясь смерть, — дає зрозуміти, що інші речі, які захаращують нашу свідомість, не залишаються там надовго, бо вони нас негідні. Однак, цей стан ми переживаємо самі, не здатні описати, поділитись з кимось. У кімнаті, де зберігаються такі коштовні реліквії пам’яті, темно й задушливо, а ключ усе важче й важче віднайти.

Перед смертю чи на вершині найбільшого зворушення двері самі відчиняються і зі скарбниці вилітає метелик безсмертної душі.

III. ЗИМА
Блакить покинула мене, я запалив вогонь. Вогонь, щоб мати друга, Вогонь, щоб увійти в зимову піч, Вогонь, щоб краще жити. Я віддав йому все, що приніс мені день: Поля і чагарі, ліси і лози, Троянди й свята, хутра і комах, І гнізда птахів, і ключі осель.