Читати книгу - "Подих диявола."

гріхи колонізаторів за останні кілька років. Голод, погані врожаї, хвороби. Навіть Кракатау вибухнув винятково через голландців. Гірше за все, що його словам вірили. Лунало дедалі більше схвальних вигуків. Багато хто вимагав смерті мандрівників.

Оскару все ще було незрозуміло, заради чого король затіяв усю цю викривальну промову. Невже він хотів змусити людей повірити, що в нападах кам’яних винні колонізатори? Схоже, навіть Дималь йому вірив. Принц згорбився й, здавалося, ладен був провалитися під землю від сорому.

Що ж відбувається?

Але далі подумати він не встиг, тому що цієї миті Бхамбан зупинився й підняв руки.

— Мій улюблений народе! — Він почекав, поки затихне гул голосів.— Мої любі піддані! Прошу вас, заспокойтеся. Я розумію ваш гнів. Я теж почуваюся обманутим і використаним. Ночами приходять кам’яні й обкрадають нас. Забирають продовольство, тварин і, що найгірше, чоловіків, жінок і дітей. Коханих, із якими ми провели все наше життя. Це може трапитися з кожним. І є тільки один спосіб уникнути цього. Жертва,— він підняв руки в драматичному жесті.— Боги мені свідки. Я був і в інших місцях, де матері так само охоплені горем. У мене болить серце, що доводиться платити таку високу ціну. Але все ж таки, коли жертву було принесено, кам’яні більше не поверталися. Село звільнялося від зла. Люди знову жили у мирі та спокої.

Він зробив паузу, щоб подивитися, чи справили його слова потрібний ефект. Коли пролунали голоси й зажадали тягти жереб, король удоволено кивнув.

— Цілком правильно, жереб,— заявив він.— Найчастіше це єдиний спосіб уникнути гніву кам’яних. Але цього разу ми не принесемо в жертву нікого з вас.

Загули здивовані голоси. Жителі села ловили кожне слово Бхамбана.

— Так, ви почули правильно, крикнув король.— Цього разу заплатять ті, хто винен у наших негараздах. Чужоземці,— він указав на мандрівників.— Вони.

Оскар помітив, що поки монарх говорив, їх оточили охоронці.

— Вони мають відповісти за нещастя, які нам заподіяли. Я звелю схопити руде дівчисько й відправити її до кам’яного. Щоб ми всі знову могли спати спокійно.

Усі погляди обернулися на Лєну.

Дималь, який досі сидів спокійно, підхопився. Так не можна! Усе, що тут відбувалося, порушувало закони гостинності його країни.

— Що ви робите, батьку? — вигукнув він.

— Те, що й маю,— відповів король.— Те, що давно слід було зробити.

— Але ж ці чужоземці — наші друзі.

— Дурниці,— заперечив король.— Це не друзі, це непрохані гості. Завойовники! Принести їх у жертву — означає заплатити за те, що вони заподіяли. Уперше ми віддамо справжніх злочинців.

Дималь так і не зрозумів, про що говорить батько. Особисто він уважав, що на гостях із чужої країни немає ані краплі провини. Але Бхамбан, здається, іншої думки. Він кричав і обвинувачував, і Дималю здалося, що батько збожеволів. Але потім він зрозумів, що в словах короля була страшна логіка.

Коли Бхамбан заявив, що голландців потрібно схопити й принести в жертву, у Дималя начебто завіса з очей упала. Батько вже давно плекав думку про те, як вигнати голландців зі своєї країни, дуже часто про це говорив. Принц був упевнений, що король зробить усе можливе, щоб втілити цей план у життя, пожертвує навіть власним сином і гостями. І ось, схоже, день помсти настав.

— Це село стане колискою нового руху,— кричав Бхамбан.— Ми звільнимося від кабали колонізаторів. Пошлемо гінців в усі кінці країни й розповімо, що почалася нова ера. Ера звільнення та миру. Усі, хто мене підтримує, підніміть руки.

Пролунали бурхливі оплески. Всі люди Бхамбана на його боці. З посмішкою він обвів юрбу поглядом. На обличчі застиг вираз цілковитого вдоволення собою.

— Добре,— кивнув він.— Дуже добре. Ви побачите: все це нам на користь. А тепер схопіть чужоземців і замкніть їх. Потім приведіть до мене це руде дівчисько.

26

П очалася метушня. Гумбольдт зробив крок уперед, затуляючи собою дівчину.

— Ховайтеся за мною,— крикнув він.— Ми вас не віддамо.

Шарлота опустила Вілму на землю, але її штовхнули, й дівчина впала. Уже на землі вона побачила, як дядько вихопив шпагу й загрозливо підняв її, готуючись захищатися від нападників. У чоловіка були широкі вилиці й зовсім чорні очі.

Бронзова зброя була прикрашена орнаментами й символами. На плащі блищав дракон.

— Ще крок — і ти мрець,— заявив Гумбольдт.— Я проштрикну кожного, хто насмілиться наблизитися до дівчини.

Королівський воїн підняв піку й кинувся на дослідника. Спритним рухом Гумбольдт парирував удар, і ратище піки зламалося. Металевий наконечник із гуркотом покотився по землі. Очі охоронця широко розплющилися від страху. Напевно, він досі не вважав, що чужоземець може бути небезпечним. Тепер йому потрібно поставитися до того, що відбувається, серйозніше. Гумбольдт скористався моментом несподіванки й зробив випад, змусивши супротивника відступити метрів на два, просто в гущавину своїх товаришів. Охоронці розгубилися. Із прокльонами вони, нарешті, знову зайняли свої місця, і на мандрівників накинулися нові воїни. Шарлота встигла підвестися на ноги, підхопила із землі камінь і пожбурила його в найближчого нападника. Той скрикнув від болю, схопився за голову й упав на коліна. З носа заюшила кров. Він спробував підвестися, але Оскар ударив по шолому держаком лопати. Пролунав дзенькіт, немов від чавунного дзвона, і чоловік знову звалився на землю. Цього разу він уже не підвівся.

Оскар спрямував свою «зброю» на наступного воїна, але той вибив лопату з рук. Мить — і руки юнака скрутили за спиною. У Лєни з нападниками було ще більше проблем. Немов фурія, накинулася вона на одного з воїнів і вчепилася йому в спину. Той спробував відбитися, але вона так стиснула йому шию, що в бідолахи посиніло обличчя, й він незабаром упав. Лєна мстиво посміхнулася, але на допомогу вже квапився інший воїн. Шарлота хотіла попередити її, але було пізно. Лєну вдарили по голові, і