Читати книгу - "Подих диявола."

вона впала. Охоронець схилився над своїм товаришем, що, важко дихаючи, лежав у пилу.

Сільські жителі позадкували.

Ніхто не наважився допомогти мандрівникам, навіть Дималь. В очах у принца блищали сльози.

Гумбольдту вдалося відбити декількох нападників, але, зрештою, його теж повалили на землю.

Тепер усе було просто.

Мандрівників зв’язали й відтягнули до хатини. Усіх, крім Вілми, якої і сліду не було.

Воїни оточили Лєну. Постраждали багато хто: майже в усіх були синці та подряпини. Один охоронець накульгував, інший кашляв кров’ю, третій підтримував поранену руку. Так, люди короля перемогли, але заплатили за це високу ціну. Мандрівники не віддали свою волю задарма.

Лєні довелося визнати, що продовжувати опір безглуздо, їй не втекти. Вона дозволила воїнам схопити себе, її зв’язали й повели. Бхамбан стояв досить далеко й спостерігав за тим, що відбувається, з поблажливим виразом обличчя. На губах у нього вигравала безжальна посмішка.

За дві години всі сліди драматичних подій було прибрано. Жителі або сховалися в хатинах, або повернулися до роботи. Село спорожніло, немов вимерло. Через площу пробіг собачка, обнюхав стовбур великого дерева й почухрав собі геть.

Оскар дивився в щілину між бамбуковими тичинами. На очі наверталися сльози. Навіть уявити не можна, що тепер буде з Лєною. Він заплющував очі, і перед ним поставав образ дівчини, притиснутої до стовбура дерева й оточеної солдатами короля. В останньому погляді, що вона на нього кинула, було стільки безпорадності, що в нього стислося серце.

Спочатку він іще намагався звільнитися від пут, але шкіряні ремені, якими йому зв’язали руки за спиною, були дуже міцними й не зрушилися ні на сантиметр. За деякий час гнів змінився глибоким розпачем.

Зовсім знесилений, він обернувся до своїх друзів.

Вони сиділи на землі. Руки й ноги в них теж були зв’язані.

Гумбольдт тихо розмовляв із Шарлотою. Оскар не чув, про що йдеться, і вирішив підсунутися ближче.

— ...відкритий заколот,— сказала Шарлота.— Напевно, Бхамбан відчуває до голландців сильну ненависть.

— Я впевнений, що за цим ховається щось іще,— задумливо відповів Гумбольдт.— У мене таке відчуття, що ми не знаємо чогось важливого.

— Чому ти так думаєш?

— Хіба король не повинен боятися кам’яних? Він має бути радий, що прийшли йому на допомогу. Натомість він поводиться так, начебто ми йому вороги.

— Ти щось підозрюєш?

— Я весь час згадую легенду про два острови. Вся ця історія із прокляттям, якому вже тисяча років...

— І що?

— У мене невиразне передчуття, що в цій історії сховано правду. Можливо, вона більш реальна, ніж ми можемо собі уявити.

— Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.

— Подумай: Поортвліт згадав, що все почалося з виверження Кракатау. Землетрус призвів до того, що в земній корі утворилися тріщини, крізь які відкрився доступ на поверхню. А що, коли там унизу справді існує якась цивілізація? Істоти, що жадають помсти?

— Думаєш, Бхамбан знає про це й приховує?

— Цілком можливо. Принаймні, це пояснило б, чому він ставить нам палиці в колеса.

— Якщо я правильно зрозуміла,— втрутилася Еліза,— ти віриш, що історія із золотом може виявитися правдою?

Гумбольдт надовго задумався й кивнув.

— Але чому кам’яні нападають на села? Яке відношення до всієї цієї історії мають звичайні люди?

— Можу тільки припускати,— відповів Гумбольдт.— Будь ласка, не зрозумійте мене неправильно, але це тільки припущення. У мене немає точної інформації. Населення Яви — переважно індуси, такі ж, як тенгери. Вони переселилися сюди з Суматри та інших північних островів, тому що їм не вистачало там життєвого простору. Переселенці поступово заселяли острів, і анаки розчинилися серед нового населення. Але безневинна кров, пролита під час завоювання країни, залишила свій слід. Можливо, на острові справді лежить прокляття. І тепер, тисячу років потому, прокинулися чорні сили.

Усі замислилися над словами Гумбольдта. Оскару здалося, що батько має слушність. Тим більше що він знав, наскільки такий напрям думок не властивий для дослідника. Гумбольдт — людина раціональна, він виключає все надприродне. Щоб погодитися з тим, що його суперник, Конрад Лілієнкрон, має рацію, батькові довелося переступити через себе.

— А як же зникле золото? — запитала Еліза, насупившись.— Скарбниця була порожньою.

— Точно,— погодився Гумбольдт.— І все ж таки, я думаю, що золото існує.

— У тебе є докази? — поцікавився Оскар.

Батько похитав головою.

— Як я вже згадував, у мене є зачіпка. Але ще занадто рано про це говорити. Якщо золото справді існує, анаки мають вагому причину.

Оскар кивнув.

— Усе це, звичайно, добре, але зараз у нас інші проблеми. Лєну мають принести в жертву, а ми сидимо й міркуємо про старі легенди. Нам краще подумати, як звідси вибратися.

— Ти маєш рацію,— сказав Гумбольдт.— У нас зараз зв’язані руки в буквальному значенні слова. Я вже намагався позбутися від пут, але марно. Як полягають справи у вас?

— Нічого не виходить,— зізнався Оскар.— Місцеві жителі розуміються на вузлах, це точно!

— Чому вибрали Лєну? — запитала Шарлота.— Вона наймолодша серед нас.

— Можливо, саме тому,— відповів Гумбольдт.— Чим старше, тим менше безвинності. Крім того, у неї яскраво-руде волосся. Це справляє враження.

— Що тепер із нею буде? — засмутилася Шарлота.

— Імовірно, вони залишать її на жертовному місці неподалік від ущелини й чекатимуть, поки не вийдуть кам’яні,— помітив Гумбольдт.— Дималь розповідав, так завжди роблять. Ставлять стовп і прив’язують до нього дівчину. Потім чекають, поки поночіє.

— Цікаво, що буде з нами,— втрутилася Еліза.— Тепер вони нас не відпустять: ми являємо собою занадто