Читати книгу - "Сніданок на снігу"

потім дорога пірнула, немов у тунель, у гущаву, яка буквально обійняла асфальт своїми високими листяними деревами. Данило скинув чорні окуляри і подав дружині, щоб поклала їх у бардачок.

— Ми з тобою живемо вже рік, а я й досі тобі дивуюся, — сказала вона.

— Чому?

— Ти таке деколи говориш, що я не можу зрозуміти.

— Справді?

— Ти такий весь загадковий, — промуркотіла вона, пестячи пальцями його праве вухо.

Данило впіймав одного пальця губами, потім нахилився до дружини і поцілував її. Дрібні сонячні зайчики іноді пробивалися крізь густе листя й бігли лобовим склом і капотом машини. Повз них проїхав високий червоний рейсовий автобус із номерами Євросоюзу. На трасі стояло декілька продавців із розкладками дубових віників для бань і саун, потім місцеві селяни зі своїм товаром, який був на саморобних дерев’яних столиках: скляними банками з консервованими грибами, овочами, фруктами, медом, а також із відрами картоплі і свіжим салом, нарізаним довгими брусами.

— А чого ти не боїшся втратити ліву ногу? — усміхнулася Ксеня.

— Теоретично я боюся втратити будь-яку частину свого тіла, — сказав Данило, — але праву ногу найбільше.

— Чому?

— От нетерпляче дівчисько, — засміявся він, — приїдемо на місце — розкажу!

— Ну розкажи! Хочу вже! Розкажи! — капризувала Ксеня, зумисне надимаючи свої повненькі, як у Скарлетт Йохансонн, губки, що завжди дуже подобалося чоловікові.

— Добре, — врешті погодився Данило.

Він дістав нову цигарку і закурив. Чоловік попередив, що не відповідає за точність історії, бо вона передавалася різними людьми і до нього дійшла від його бабусі. Ксенині очі палали від нетерпіння.

Ця цілком містична, незрозуміла та фатальна історія — як чоловіки в його роду, кожен у свій час, втрачали праву ногу, тягнулася ще від його прадіда — Івана Дементійовича Гойцика. Можливо, Гойцики свої ноги втрачали й раніше — до Івана Дементійовича, але про це не було жодних згадок. Данилова бабуся Катерина дуже детально розповідала про життя свого свекра — Івана Гойцика, і саме від неї внук дізнався про початок цієї історії.

Після початку Першої світової війни, коли Гойцику виповнився двадцять один рік, його призвали до цісарської австро-угорської армії. Попри те, що більшість галичан записалася до українського легіону, Іван Гойцик не зміг туди потрапити. Він дуже хотів воювати в Галичині, захищати свій край від наступу російських військ імператора Миколи Другого, але не судилося. Його односельчан та хлопців із інших округ записали до польських підрозділів, але насправді це були змішані польсько-українські батальйони та полки, в яких, утім, переважали поляки. Після вишколу в Підляшші їх перекинули на італійський фронт, і Гойцик встиг взяти участь у кількох боях. Іван Гойцик страшенно втішився, бо і тут — на італійсько-австрійському пограниччі поблизу Альп — серед угорців, австрійців, словенців і поляків зустрів земляків, солдатів-галичан, декого навіть зі свого краю. Один літній гуцул, високий, міцний цуґсфюрер[1] Василь Завалюк, був родом із Надвірної і знав Гойцикових родичів — тету Галину та тету Параску.

У долині ріки Ізонцо, де тоді тривали запеклі бої, Василь Завалюк лежав серед трав та чагарників і казав своїм землякам-солдатам:

— Якщо хочете вернутися додому живими, то робіть, як я.

— Як?

— Ось так, — лежачи на спині, він підіймав вгору праву ногу і тримав її під час артобстрілу та кулеметної стрілянини.

Вони з нього сміялися, але Василь Завалюк сказав, що цього його кілька тижнів тому навчив один капрал із польського батальйону, і невдовзі поляка легко підстрелили та відправили у шпиталь. Тепер він, певно, дивиться на молоденьких сестер милосердя і розповідає їм різні історії. Усі сміялися, курили, потім так само лягали, поклавши поруч свої гвинтівки, і тримали над собою витягнуту праву ногу. Гойцик кпинив із них і думав, що це дитячі забави, а тому лежав на животі, придивляючись до усього підозрілого навколо, і тримав свою гвинтівку Манліхера напоготові.

Італійські артобстріли тривали, їхні стрільці також вели дошкульний вогонь, але нікого в праву ногу так і не поранило. Після кількох днів стрілянини і підіймання правої ноги вгору всі змирилися, що це даремна справа, і більше не підіймали. Одного вечора, коли стемніло, італійці знову почали пострілювати. Василь Завалюк і його хлопці слухали, як далеко тріскотить кулемет, як гепають важкі гармати, — і раптом всі вони здивувалися: Іван Гойцик підняв угору праву ногу. Всі розсміялися. Від італійського артобстрілу здригалася земля. Почалася третя битва в долині ріки Ізонцо. Артобстріл посилився. Вибухи лунали все ближче й ближче. І раптом бабахнуло зовсім поруч, аж під ними усе загуло та сколихнулося. Солдатів накрило купою землі й вирваних корчів. Василь Завалюк помітив, як у темряві від диких мук корчився Іван Гойцик — осколком йому відірвало праву ногу вище коліна.

— Нога мого прадіда десь там і залишилися — в долині ріки Ізонцо.

— Фантастично! — вигукнула дружина Данила Гойцика. — Блін, такий випадок — один на мільйон! Про таке треба писати в газетах!

— Так, це правда, — замислено сказав він.

Вона подивилася на нього трохи ошелешено, але ніби з розумінням.

— А що ж було далі?

— Прадід вернувся з війни інвалідом. У нього син народився, мій дід Дмитро, коли він