Читати книгу - "Хвороба Кітахари"

у глибокі ями: таких фотографій було вдосталь і в демонстраційних наметах, і на шкільних уроках історії, а в процесіях громад спокутників ними часто були обвішані сендвічмени.

Багато часу минуло, доки Берінг і такі як він зрозуміли, що не всі небораки з баракового табору щезли в землі чи у величезних цегляних печах крематорію, деяким вдалося врятуватися і жити тепер у тому ж світі, що й вони. Біля цього озера. На цьому березі. Лише коли Собачий Король та інші давні зебри, змінивши свої смугасті роби на армійські шинелі та бомбери, за завданням та за підтримки Армії перебрали на себе керівництво не лише каменоломнею, а й буряківницькими товариствами, солеварнями, секретаріатами, посіли й інші відповідальні пости, — лише тоді молоде покоління навіть у найглухіших закутках приозер'я мусило визнати, що минуле ще аж ніяк не зникло.

Але згадки про час, який був до них, для дітей Моору були нудними. Хіба вони мали якийсь стосунок до чорних прапорів на пароплавному причалі чи до руїн табору біля каменоломні? А до послання Великого напису в кар'єрі? Хай інваліди війни й ті, хто з неї повернувся, якщо вони мають бажання, обурюються стелламурівськими заходами і протестують проти правди переможців — для Берінга і йому подібних усі меморіальні ритуали, що проводилися хоч за наказом Армії, хоч з ініціативи громад спокутників, були не більш ніж похмурою виставою.

Адже те, що діти Моору бачили на плакатних щитах і чули на схвалених мироносцем уроках історії, було просто-напросто Моором — покинуті бараки, обліплені мушлями палі пароплавного причалу, каменоломня, руїни. Все це було й так їм відомо. Їм хотілося бачити зовсім інше: багатосмугові шосе Америки, якими одна за одною мчали машини на зразок тієї, на якій тут, у приозер'ї, їздив лише комендант, а пізніше — його Собачий Король. Хмарочоси острова Мангеттен, де була резиденція Ліндона Портера Стелламура; море! — їм хотілося бачити море, а не пожовклі світлини Сліпого берега. Статую Свободи біля входу до Нью-Йоркської гавані та порожнистий смолоскип у її витягнутій руці хотіли вони бачити, а не гігантські літери Великого напису: Тут лежать убиті — числом 11 973… Звісно, у кожній землі лежали мертві. Але хто хотів у третьому десятилітті Оранієнбурзького миру рахувати трупи? Великим написом розповзався мох.

З тієї хвилини, як закінчився концерт, Берінг жодного разу не наштовхнувся ані на п'яних забіяк, ані на «шкіряних», але продирався крізь юрбу все рішучіше і безцеремонніше. Якщо з Собачим Королем щось сталося, вілла «Флора» знову відійде до Армії, а він сам повернеться до кузні. Натовп був настільки повільним, що бісив його. Кулаками він розштовхував послідовників Паттона, які зовсім нещодавно були йому ніби рідні, і вигукував ім'я хазяїна. Але тут це ім’я викликало лише озлоблені погляди, і хоч як би сильно він опирався, натовп повільно волочив його із собою.

Стоянка машин супроводу здавалася далекою чорною фортецею у темряві, коли він нарешті знайшов Собачого Короля. Амбрас стояв, обіпершись на оброслий травою бік іржавої автоцистерни, а довкола була юрба, і його обличчя мерехтіло у відблисках палаючого суччя та смолоскипів тих, що його обступили. На перший погляд, здавалося, що він цілком занурився у споглядання абсурдного номеру, який тут розігрувався за його участі. Сім або вісім ірокезів (так звали голомозих, які залишали на голові вузьку смужку волосся, пофарбовану крикливо-червоним кольором, на зразок півнячого гребеня), робили випади в його бік і зразу ж відскакували назад, тягнулися до нього своїми смолоскипами, але не торкалися, не обпікали, тільки волали щось — чи то питання, чи то образи — не розібрати. Амбрас не відповідав і взагалі ніяк не захищався. Просто стояв і дивився на них. Який же в нього втомлений вигляд.

І це — Собачий Король? Друг Армії, який може судити і оголошувати у приозер'ї надзвичайний стан? Непереможний? Той, кого Моор досі боявся, адже одній бестії він проломив череп обрізком залізної труби, а другій голими руками скрутив в'язи. Цей втомлений чоловік?

«Собаки… як же вам вдалося тоді убити собак?..» — запитав Берінг минулого ранку в адміністраторському бараці, і Амбрас не дав йому пояснити, що цікавиться він не просто моорською чуткою, що того вечора він сам, трусячись від страху, сидів навпочіпки у здичавілому винограднику біля огорожі вілли «Флора» і на власні очі бачив перемогу над зграєю — і бачив це інколи й тепер, коли заплющував очі.

«…цими руками, маєш на увазі? Собаки не нападають на тебе з цепами, — сказав Амбрас. — І не налітають зверху, немов птахи. Собаки не змушують тебе задирати руки високо догори, лише настрибують знизу». Пес, який стрибне на нього, додав Амбрас, і зараз стрибне на свою смерть.

Берінг наближався до хазяїна повільно, надто повільно. Натовп не переймався ані його збудженням, ані криками ірокезів зі смолоскипами, ані полоненим, обличчя якого знову і знову зникало у вогненному танці. Зав'язнувши серед групи якихось перемазаних сажею типів, які тягнули з собою пораненого, Берінг з усіх сил штовхався ліктями і раптом спіймав погляд Амбраса — понад двома-трьома десятками голів Собачий Король дивився на свого Охоронця.

Невже і справді дивився?

Так чи інакше, Берінгу здалося, що він не тільки спіймав погляд хазяїна, але й прочитав у ньому запитання, наказ, і він мимоволі намацав за поясом пістолет.

Від нього це вимагається?

Погляд сказав так.

І він настільки різко вихопив зброю з-під свого одягу, що сорочка зачепилася за спусковий гачок і порвалася. Коли ж пістолет опинився на видноті, у нього в руці, він був теплим, нагрітим його тілом, і все ж таки чужим, цілком новим і не нагадав йому ані пострілів квітневої ночі, ані обличчя ворога, що згасало.

Берінг зняв із запобіжника, пересмикнув затвор, почув, як патрон викинуло з обойми до патронника, і здійняв свою готову до пострілу зброю — показав її похмурому світові, серед якого стояв його хазяїн, чекаючи на допомогу.