дитяче, а можливо, гордовите почуття спокути змушує мене думати, що я зазнавав такої ганьби заради того, щоб він сам звільнився від неї. Але для того, щоб експеримент виявився дійовішим, я примушую Люсьєна бодай на якусь мить опинитися в моїй нещасній шкурі. У книжці під назвою «Диво про Троянду», де йдеться про молодого невільника, якому його товариші плюють в обличчя і межи очі, я приймаю його ганебний стан на свій рахунок,і, розповідаючи про нього, кажу: «Я…» Але тут навпаки. Дощило. Присівши навпочіпки з іншими безрідними клошарами, Люсьєн притулився до кам'яної брили на пустищі поблизу порту, де до злидарів нікому не було ніякого діла. Кожен збирав собі там гілочки і розводив невеличке багаттячко, підігріваючи на ньому рис та квасолю, які перепадали їм під час роздання неподалік казарм і які вони приносили у бляшанках. Недоїдки гожих солдатів, поміж яких він був би найвродливіший, упереміш із їхньою жалістю або їхньою зневагою, це їдло, ця нечувана зупа перетворювалися на каміння і ставали поперек горла. Серце його стискалося. Тамовані сльози робили його вії кам'яними. Від вогнищ лишився жаристий присок — їх загасив дощ. Злидарі якомога оберігали свою юшку, ховаючи бляшанки під поли піджаків, під торби, накинуті на плечі. Пустка розкинулася біля муру, простягненого вздовж бульвару, що сполучається з Рамбласом, і перед відпочивальниками, що там прогулюються чи стоять, спираючись на парапет, відкривався справжній Двір Чудес, де вони щомиті ставали свідками дрібних суперечок, сутичок та жалюгідних оборудок. Кожна їхня дія скидалася на пародію. Злидарям був притаманний ґротеск. Те, що вони тут робили, було лише спотвореним відбиттям дивовижних пригод, можливого, мавпуванням життя багатих осель та гідних уваги достойників. Злидарі, які билися і сварилися між собою, злагоджували лють своїх рухів та криків, щоб уникнути будь-якої ознаки шляхетности, призначеної для вашого світу. Решта злидарів, спостерігаючи за цими сутичками, кидали на них легковажні погляди, оскільки їхні погляди, можливо, теж лише якесь відбиття. На дотепний випад, на гучний насміх, на раптовий напад велемовности, як і на майстерний, надто вправно завданий удар, вони відповідали не сміхом чи вигуками нестямного захвату. Навпаки — сприймали все мовчки, гудячи в душі такі об'яви почуттів, немов би ті були якоюсь непристойністю. Власне, давалася взнаки їхня соромливість. Приміром, жоден бідняк не сказав би іншому жалісливим тоном: «А що, старий бідаче, все гаразд. Усе минеться». Ці панове мали почуття такту. Заради своєї безпеки, щоб уникнути будь-якого психічного розламу, кудою могла б прослизнуги скорбота, вони споглядали світ із якоюсь байдужістю, що межує з безмежною ввічливістю. Їхня мова зберігала стриманість класиків. Знаючи, що вони лише деформовані й нещасні тіні чи відблиски, бідаки побожно працювали, щоб набути нещасної стриманості рухів та почуттів. Вони говорили не тихо і не голосно, а якимось проміжним тоном. Сцена, яку я хочу описати, відбувалася в дощ, але навіть ополудні під липневим сонцем, здавалося, на них стиха сіється мжичка і змушує їх тремтіти. Інколи з'являвся якийсь солдат. Він кидав кілька слів іспанською, і п'ятеро чи шестеро найупослідженіших, найстаріших і найпотворніших догідливо кидалися до нього: солдат відводив двох із них до пральні, де вони заходжувалися викручувати і розвішувати білизну. На ці виклики Люсьєн не відповідав ніколи. Із глибини своєї вартівні печалі він дивився просто себе, туди, де море вдалині зрошувалося слізьми. Його очі прикипали до однієї точки. Він був певний, що ніколи не вибереться з цього сну. Бруд чітко окреслював його риси. Від поту його лице робилось масне і лискуче, просто бездоганне для об'єктива. Він голився зрідка і погано, намилюючи щетину руками. Не розірвавши, як я в ту пору, зв'язків, які тримали в полоні тих, чий єдиний шанс — це зречення, він залишався залежним від вашого світу завдяки своїй молодості, вроді, турботі про свою вишуканість, голодові, потребі земної слави. Мені прикро його упосліджувати. Моя радість була б безмежною, якби я зміг назвати його шахраєм, пройдисвітом, потолоччю, негідником, злодієм, крутієм — чудовими іменами, покликаними оживляти в пам'яті те, що ви жартома називаєте дивовижним світом. Так ось, ці слова співають. Вони муркочуть. Вони викликають у вашій пам'яті також найсолодші, найлегковажніші втіхи, бо ви нашіптуєте їх тишком-нишком перед або слідом за словами: «ніжний», «любий», «жаданий» чи «коханий», які вони спритно з вас видобувають, а ви їх мурмочете своїм коханцям. Тож нехай Люсьєн впадає в розпач, а я від цього страждатиму! Зірвавши покров чесноти, оголивши сороміцькі місця, я зашарівся і відчув потребу сховатися або померти, але, гадаю, що, зустрівшись із цими стомливими тривогами саме тут, тепер, я завдяки безсоромності довідаюся про дивовижні красоти. (Я вживаю це слово про всяк випадок, оскільки сподіваюся відкрити світ світліший, де, не обмежуючи себе в почуттях, любові, можна буде вільно сміятися сміхом стриманим — і пустопорожнім.) Люсьєн страждав, але потаймиру, позаяк він умертвляв плоть. Дивлячись на свої брудні руки, він часом підскакував від несамовитого сказу і біг стрімголов до фонтана. Там він відважно обмивав свій тулуб, потім ноги, руки, вмивався і зачісувався беззубим гребінцем. Таке прагнення зрівнятися з вами було марне. За кілька день бруд знову роз'їдав його відвагу. Усе більше й більше він мерз на північних вітрах, хляв од голоду — не шляхетною кволістю від хворобливої млявості: його тіло залишалося так само вродливе, але він не міг ним навіть попишатися, бо то було б нахабство — огидний запах змушував його триматися осторонь від вас.
Я розповів досить про те, що з ним коїлося. Одного разу французькі туристи перехилилися мимохідь через парапет. Їхній пароплав зайшов у гавань Барселони, і вони на кілька годин зійшли на берег. Чужинці в цій країні, виряджені в чудові Габардинові плащі багатії, вони застерегли за собою право розглядати цей мальовничий архіпелаг убозтва, відвідини якого, можливо, були потаємною, прихованою метою їхніх круїзів. Не клопочучи собі голову тим, що можуть завдати болю жебракам, вони завели над їхніми головами короткий діалог, вдаючись до влучних, майже фахових термінів.
— Гармонія між відтінком неба і зеленкавими барвами їхнього лахміття просто чудова.
— …це справжній Ґойя…
— Бачите гурт по ліву руку? За ним дуже цікаво спостерігати. У Ґюстава Доре є сцени, композиція яких…
— Вони щасливіші за нас.
— У них набагато відразливіший вигляд, ніж у злидарів, що живуть у нетрищах Бланки, пригадуєте? Цікаво, що марокканський костюм надає простому бідоласі певної гідності, про який європеєць може тільки мріяти.
— Ми їх заскочили у повному заціпенінні. От би поглянути на них за сонячної погоди!
— Навпаки, оригінальність поз…