Читати книгу - "Круглянський міст"

було суцільною раною, хиталися під язиком кутні зуби, ліве око ледь розплющувалося — так запливло пухлиною. А ще боліла щелепа під вухом — до неї не можна було доторкнутися.

Попрацював кулачний майстер, «землячок» проклятий, — з ненавистю згадав він Чернова. Хай би вже німець — не так би кривдно було, а то ж свій, і з вигляду людина як людина. А як під’їхав! Як м’яко стелив, ледь навіть коньяку не випили. Ось тобі й співвітчизник! І хто він, цей Чернов? Видно, і справді кимсь був там, у нас, але, подлюга, і тут став чином, надяг офіцерський мундир — кривавить морди своїм. Хоч таке, звісно, німці оцінять. Їм це треба.

Навколо панувала сонна глуха тиша. Десь збоку, мабуть, на дорозі, профуркала машина, та, певно, з передової, донеслося кілька далеких вуркотливих кулеметних черг. Але — дивна річ! — у цій тиші не було спокою, вона здавалася сповненою жахами потвор, які лише дочасно затаїлися, зникли, наладналися до нового, ще жахливішого. Навчений усім, що недавно з ним сталося, лейтенант чекав уже найгіршого — кінця, підготував себе до нього і хотів лише, щоб він настав хутчій і без великих страждань.

А скільки разів на війні минала його погибель, навіть тоді, коли надії на життя вже не було. Це спроквола привчило його до підсвідомої думки, що найжахливіше омине, що він уціліє. Взагалі це допомагало, він перестав особливо берегти себе, більше дбав про людей і про справу, і смерть обходила його. Так було в кожній сутичці, в кожній, найбезнадійнішій ситуації. Але ось, здається, спіткала кістлява і його. І вчепилася міцно.

Опанований дрижаками і напливом сумних, клейких, мов смола, думок, він не зразу звернув увагу на нові звуки, що народилися в дрімливій тиші ночі. Спершу йому здалося, що ця розмова десь там, на дорозі, затим він відчув у ній щось дуже знайоме, своє, не німецьке. Це одразу стривожило. Климченко витяг шию, вслухався — здалося, ніби десь, далеко-далеко, говорить радіо. Так колись до війни було в їх таборах, коли під вихідний він, червоноармієць кулеметної роти, стояв вартовим на найдальшому посту — складі ПММ[5], а в столовій крутили кіно. Далекі, ледве донесені вночі звуки людської говірки пробивалися в кузов машини. Климченко затаїв дихання, щосили вслухався і незабаром від того, що почув, його пронизав жах.

Далеко, на передовій, говорив динамік.

Спираючись на вихолоне залізо підлоги, Климченко ринувся до дверей. Тупий широкий біль у боку відразу змусив його скривитися, затяти дихання, але він дотягнувся до тьмяної щілини в порозі і завмер. Динамік звучав з мінливою гучністю, то затухаючи, то раптом виразно доносячи слова. Що вони були російськими, лейтенант не сумнівався, хоч спочатку не зрозумів сенсу жодного. Він знов затяв дихання і тоді почув — слабо, кволо, але все ж непоправно виразно:

— …червоноармієць Круглов, молодший сержант Агапітін, єфрейтор Тьомушкін…

Вони перелічували його автоматників.

Він схопився на колінах, витягнувши над головою руки, грюкнув ними в двері, — залізо гучно бухнуло, — і він з усієї сили почав молотити по ньому і волати:

— Ви, сволота, що ви робите?! Що ви робите! Гей, ви! Що робите! Відчиніть! Відчиніть зараз же! Не маєте права!

Але знадвору було по-давнішому тихо, ніхто не озвався — здавалося, ніхто його тут і не чув.

— Відчиніть! Не маєте права! Що ви робите, звірі! Фашисти! Гади!

Він бив і бив у двері, до одерев’яніння в кулаках. Від натуги з потилиці знову пішла кров, але Климченкові вже не шкода було життя — перед найбільшою несправедливістю в жахливій судорозі зайшлося його серце.

— Відчиніть! Відчиніть!

Не спиняючи стукоту, він почув, — ніби хтось з’явився там, знадвору; тоді він загрюкав і закричав міцніше — безладне, задишливе, образливе — і в мить ослабілої знеможеності почув:

— Шіссен будем робіт!

— Ага! Шіссен! Чорт з вами! Стріляйте! Стріляйте, гади!

Ззовні заворушилися, стишено загомоніли, — певно, радилися. Динамік у далечі все звучав, але задиханий Климченко в короткі зупинки своєї боротьби не міг розібрати нічого — так міцно стукало в грудях серце і била в скронях кров. Він лише почув постріли там, на передовій, — у відповідь на пропаганду довгі й короткі черги «дегтярьова»[6]. Це підбадьорило його, окрилило, і він загрюкав міцніше.

— Сволота! Гади! Що робите! Відчиніть! Не маєте права! Давай Чернова сюди!

Він і сам розумів, що ці слова його — марні, що про яке там право можна говорити з цими людоїдами, але він прагнув протестувати, бо не міг зробити нічого іншого. І він бив і бив кулаками, бив здоровим стегном, коліньми, надзвичайне душевне напруження з якогось запасу надало йому сили. Часом знадвору злісно гиркали німці, певно, вартові; він чекав і — чорт їх бери — готовий був прийняти їх чергу крізь двері, — це його не спиняло.

Вся його істота бунтувала, протестувала, змагалася.

Скільки минуло часу в тій боротьбі — він не завважив.

Урешті-решт він знесилів, крик його став хриплий і кволий, кулаки до крові розбилися об залізо дверей і опухли. Він не помітив, як у його будці-кузові розвидніло, сіра мла розступилася і на підлогу з віконця лягла пляма несміливого ранішнього світла: яскравіше заблищала під дверима щілина. Він усе бив і не чув, як задвірок оживав гомінкою нових людей. Навколо затупотіли кроки, звідкілясь приїхала і зупинилась машина, і ось біля його вуха клацнув замок-засувка. Це було несподівано, двері розчинилися, і він ледве не вивалився з кузова.

Тоді він заспокоївся, затих. Надворі був задумливий вологий ранок, стигло в тумані голе віття вільшин, кудись на корм пронеслася зграйка горобців. У дверях стояли і гляділи на нього двоє німців — один у касці і