Читати книгу - "Бацила карбоната"

загинув. Хай не знайшли нічого водолази на дні озера, але він сам бачив, як вибухали глибинні бомби, як виринуло з води відірване колесо, як воно, крутячись, падало вниз… Три дні його не кидала надія. А на четвертий…

На четвертий день він, охопивши голову руками, читав секретне повідомлення морського міністерства. Морський міністр сповіщав начальника поліції про зустріч міноносця «Сан-Себастіан» з «Люцифером» у відкритому морі і про загибель «Сан-Себастіана». З усієї команди міноносця врятувалося лише вісім чоловік.

Розділ чотирнадцятий
ХМАРИ ЗГУЩАЮТЬСЯ

Так, безумовно щось змінилося!

Минуло всього кілька днів з того часу, як «Люцифер» зустрівся в морі з «Сан-Себастіаном» і знищив його. Але ті дні були сповнені для Олеся новими враженнями, новими думками.

Що сталося з Сивим Капітаном? Куди поділась його м’якість, лагідність, що так чарували юнака? Ернан Раміро, який досі, зустрічаючи Олеся, завжди знаходив для нього ласкаве слово, завжди з охотою розмовляв з юнаком, — тепер немов не помічав його.

Сивий Капітан досі говорив з командою «Люцифера» стримано, впевнено, дещо владно, — тепер же він наказував: говорив коротко, уривчасто. Уже кілька раз Олесь помічав, як Сивий Капітан нервово стискував кулаки, загрожував, коли якийсь наказ виконували недосить чітко. Цього теж не бувало раніш.

Ернан Раміро тепер увесь час був або в своїй каюті, або в каюті керування, біля приладів. На другий день після бою з «Сан-Себастіаном» Олесь спробував, як і раніше, зайти в каюту керування і спитати про щось Сивого Капітана. Та щойно відкрив рота, як Раміро, не повертаючи голови, сухо мовив:

— Я не кликав тебе, Олесю. Коли буде треба — покличу. Іди.

Схиливши голову, нічого не розуміючи, Олесь повернувся до своєї каюти. Хіба не сам Ернан Раміро дозволив йому звертатися до нього коли завгодно?

Олесь розповів про свої думки Марті. Дівчина сплеснула руками:

— Алексо, але ж це те саме, про що думала і я. Мені страшно… Адже все моє життя тепер залежить від Сивого Капітана. Він обіцяв звільнити батька… І мабуть зовсім забув про це. Він жодного разу не згадав про свою обіцянку. А любий тато сидить у в’язниці, його, може, катують…

На очах з’явилися сльози, хоч як дівчина намагалася стримувати їх. Валенто Клаудо, стурбовано глянувши на неї, сказав:

— Ти думаєш, що Сивий Капітан не виконає своєї обіцянки? Хіба досі він не робив усе саме так, як говорив? Ти даремно хвилюєшся. Я певний, що він виконає те, що обіцяв.

А Олесь мовчав. Рука його машинально повертала ручку настроювання приймача, що стояв на столі. З репродуктора було чути гучну музику: то був вечірній час, коли радіостанції, здебільшого, пересилали танцювальну музику. Раптом Марта спинила Олеся:

— Алексо! Як красиво б’ють дзвони! Я лише раз у житті чула це давно-давно, у Фредо Вікторе. Чекай, я зараз ще настрою.

Вона обережно повертала ручку. Олесь насторожився: це було щось дивно знайоме… далеке — і таке рідне, чуте багато-багато раз… Один за одним пливли звуки. Вони вигравали щось. Що саме? Ось, домішуючись до дзвонів, пролунав немов сигнал автомобіля. Потім коротка пауза… Дзвони почали бити рівномірно, удар за ударом, гучні, могутні…

— Що з тобою, Алексо? — скрикнула Марта, дивлячись на Олеся.

Його обличчя зблідло. Вираз радісного хвилювання з’явився на ньому.

Дзвони. Дзвони годинника на високій башті. На ній вночі рубіновим світлом сяє горда червона зірка… Москва… Кремль…

— Алексо! Що з тобою?

Олесь, не зводячи очей з приймача, шепотів:

— Москва. Кремлівська вежа. Зараз… зараз мусить бути…

Немов відповідаючи йому, з репродуктора враз полилась могутня мелодія, така знайома, рідна, урочиста. В ній звучала радість і гордість перемоги, заклик до всіх братів, до всіх пригноблених і гнаних, де б вони не страждали. Хотілося рвучко підвестися, іти вперед, співати на повний голос, радісно й щасливо…

— «Інтернаціонал»! — вигукнув Олесь. — «Інтернаціонал». Це Москва, моя рідна, єдина на світі, червона радянська Москва.

Він підбіг до розгубленої Марти, рвучко обняв її, сміючись і радіючи.

— Марто! Марто! Це ж наш «Інтернаціонал». Яке щастя, люба Марто!

Дівчина і Валенто Клаудо дивилися на нього широко розкритими очима.

— Моя Москва. Батько, мати, товариші…

Вони прослухали гімн, і Валенто Клаудо — певно, вертаючись до своїх думок, додав:

— Коли Капітан сказав, то це мусить бути так. Капітан знає, що каже.

Немов щось підштовхнуло Олеся. Дивлячись просто в очі Валенто, він запитав:

— Капітан знає все? І коли він щось сказав, то все це цілком вірно? Так, Валенто? Виходить, вірно й те, що він оголосив себе владарем, який єдиний в країні має право вирішувати долю людей?

Валенто Клаудо аж сахнувся від несподіванки, так здивував його раптовий нервовий спалах Олеся. Обличчя його похмурнішало.

— Скільки часу ти знаєш Капітана, щоб засуджувати його? — запитав Валенто.

— Я не засуджую, — відповів Олесь. — Але чому він так сказав?

Валенто вагався. Він не знаходив відповіді. Обличчя його похмурнішало ще більше. Він перевів погляд на Марту. Але й дівчина запитливо дивилася на нього. Тоді Клаудо махнув рукою, важко підвівся і пішов з каюти, нічого не відповівши. Тільки вже в дверях спинився, озирнувся.

— Я не можу відповісти тобі, Олесю, — мовив Валенто Клаудо щиро. — Я багато чого не розумію. Але