Читати книгу - "Женя і Синько"

— І ви з Дніпра воду носили, правда? Щоб не витрачати питної... Я вам поясню чому, — звернувся директор до класу. — То новий район. У перший рік і для людей там води не стачало. І доводилось Миколі тягати воду з річки для поливання, і разом з хлопчаками підживлювати зелені насадження. Так, Миколо?

— Умгу, — підтвердив той.

— І як ваш сад, розрісся на піску?

— Росте! Кругом зелено, — жвавіше буркнув Максюшко.

— Ти їздиш туди у гості до хлопців?

— Їжджу.

— А той ряд яблунь — білий налив — уже почав родити?

— Гарно вродив цього літа. От-такі яблука! — І Максюшко просяяв рудим вугластим обличчям, ніби він тримав у руках і показував усьому класові велике, налите соком, запахуще яблуко.

— Ну, а тут, на Лук’янівці, ви теж будете садити щось перед новим будинком?

— Та вже посадили. Од вулиці. Горобину, грецькі горіхи й знову — бузок. Батько любить бузок.

— Самі садили чи разом з мешканцями?

— Як і в Березняках. Спочатку самі, а тоді гуртом. Люди ждуть, щоб хтось почав. А батько такий, що не всидить — перший виходить...

— А скажи, Колю... Скажи, ти коли-небудь ламав дерево?

Максюшко здивовано хмикнув: мовляв, чого це питають його про такі дурниці? Хто садить — хіба той ламає!

— А що б ти зробив з тим бовдуром, котрий на твоїх очах заліз би на яблуню і почав крутити, обчухрувати гілля, ламати?..

Максюшко зморщив лоба, нахмурився, мабуть силкуючись уявити собі: що то за тип, який так знущався б з яблуні — з дивовижного дерева, що цвіте, наливає сонцем плоди, шелестить тугим листям на повітрі і, як людина, поскрипує в непогоду?

— Я б йому, тому фруктові, теж... скрутив би голову, — зітхнув Максюшко, стомлений довгою і важкою для нього розмовою.

— Скрутити голову — це занадто, занадто, Колю! А от якби лозинякою по спині, кхм!.. то я, хоч і рішучий противник фізичних методів, не дуже протестував би в такому разі...

Директор глянув на Бена — вже спокійно, з лукавою півусмішкою, що таїла в собі якусь несподіванку. Діловито промовив:

— І останнє, товариші. Я відповів у районний відділ міліції, що ми, тобто 5-А клас, на місці знищених дерев посадимо весною нову плантацію туй і оголосимо її піонерським парком. Правильно, товариші?

Кілька голосів нетвердо прогуло:

— Правильно.

— Не чую ентузіазму. Ще раз: гуртом посадимо — правильно?

Тепер гукнув увесь клас:

— Правильно!

— Бригадиром по садівництву призначаю Колю Максюшка. Він справжній спец. Його заступником Бена. Чуєш, Андрію? — директор кивнув Бенові. — Ти коли-небудь садив дерева?

— Н-н-н... — безголосо протяг той.

— Так от. Попробуєш. Відчуєш радість. Радість людини, що своїми руками зробила щось добре. А тобі, як героєві на знищенні туй, я дам найкращий шмат роботи — довбати ями. Ясно? І ще. Передай батькам (думаю, вони скоро повернуться до Києва), передай батькам, що посадковий матеріал купуємо за ваш рахунок. Це немало-небагато тридцять карбованців. Тридцять карбованців внести в касу «Зеленого господарства». І негайно. Все! Можете бути вільні.

Гупнули ноги об паркет, учнів ніби катапультою підкинуло з парт. І одразу — галас, шум, біготнеча. А за спиною уїдливий голосок (Віолин):

— М-да-а, Бенчик. Гульнув ти, золотко! Шикарно! Аж на тридцять рубчиків! Приїде папуля — ох і заплачуть на тобі джинси!

РОЗМОВА ЗА ЧАЄМ.
ДЕ ЛЕГШЕ — В МІСТІ ЧИ В СЕЛІ?

Найкраще Жені було вечорами, коли дома збиралась їхня дружня трійця — батько, мати і вона, вже доросла дочка, на зріст анітрохи не менша за матір. Сідали на кухні, щоб не носитися з посудом, ставили перед собою чайник і не поспішаючи, з великим смаком чаювали. Через панельні перегородки аж із п'ятого поверху доносились бурхливі пасажі фортепіанної музики, внизу сварився старий Жупленко зі своєю бабою-фізкультурницею і, щоб не чули сусіди їхньої сварки, на всю силу вмикав магнітофона; хтось зосереджено човгав у парадному, за вікном погримували вечірні машини, а в них, у Цибульків, було тихо й затишно.

Тулились одне коло одного, бо скучили за день, посьорбували чай з лимоном, і Галина Степанівна починала розмову:

— Сиділа я сьогодні за машинкою та й думала: Маньківка... Якби хоч на тиждень вирватись до матері в село. Я б душею там відпочила. Я б здоров’я на місяць набралась.

А батько теж, зітхаючи:

— М-да, Маньківка... Там одне повітря! Чистий озон! Походиш, подихаєш — груди тобі розпирає.

— А літом! Вискочиш на город — все тобі свіже, з грядки: і капуста, і помідори, і огірки. А молоко тепленьке, з-під корови. Мати здоїть і несе нам у постіль, пий, Галочко, пий, Женю... Ти бачив Любку, маминого сусіда Івана дочку? Так от: вона ровесниця Жені, їй-богу! Тільки наша Цибулька тонка, аж світиться, а Любку рознесло на молоці та сметані ось так — на сорок кіло! .

Мати пила чай маленькими ковтками, вистуджувала гаряче, смішно складаючи губи — грамофонною трубочкою.

Від чаю вона зігрілась, і тепер на її щоках легка прозора втома, обличчя стало спокійно-мудре, гарне простою жіночою вродою, розімліли й розгладились зморщечки під очима, ті зморщечки, що рано з’явилися від сидячої роботи.

— М-да, — підтягував за матір’ю батько. — Люди в Маньківці здорові, міцні та й заробляють не гірше за нас. Ти візьми моїх хлопців, тих, що в колгоспі залишилися: в кожного добротна хата, гараж, як не машина, то мотоцикл, а на самих хлопців подивитись: плечі, фізіономія — о! Хоч трактором