Читати книгу - "Із медом полин"

й тремтючими руками. Не було в селі такої пиятики, аби Федько по-людськи тримався, не засинав просто за столом, хряпнувшись у тарілку чи то з квашеною капустою, чи з масним холодцем… Він завше напивався до безтями. І найбільше вражало те, що вже четверта-п’ята піднята склянка з горілкою випадала з його рук, які страшенно тряслися. Та він і її добирав хисту випити. Бідолашна мати, яку шанували в селі, бо була добра медичка, отак і жила (чи жила?) з двома алкоголіками, мавши ще й чоловіка питущого. Щодня ці обидва невдахи безпробудно пиячили…

А Денис багато не пив. Він грав із Федьком у карти. Поки той ще тямив щось. А коли починав просити випити, Денис не міг нічим допомогти, бо ні грошей не мав, ні запасів самогонки, тому прощався з друзякою й повертався до улюбленого дивана, де справляв перед телевізором лежні до самісінького вечора.

А Ритка від нього й не вимагала більшого. «Як не хоче нічого робити, то хіба я примушу?» – не перецінювала своїх можливостей. До того ж звикла, що ніхто з її сімейства не був беручкий до роботи, не вставав удосвіта (хіба щоб випити), не підбивав родиноньку до якоїсь спільної справи.

Так і зимували. Баба Параска на кухні в запічку товклася, Ганна з Андроном – там-таки, тільки за столом із чверткою самогону. Маргарита ж часто-густо ходила в гості до молодшої сестри Людки, яка вискочила заміж одразу після школи й хоч так-сяк, але бодай старалася порядкувати в новім господарстві, що його переписала чоловікові Андрієві двоюрідна баба Уляна.

Людка навіть пожила зі старою близько року, і старі односельці-всезнайки склали їй гідну оцінку. Казали: «Знаємо, бачили, що по-доброму до Уляни ставилася мала Крадуниха, з ложки стару годувала, води подавала, до смерті, як годиться, догледіла. Не завжди злодюжки – люди бездушні».

А Любка в районі вешталася. Після ПТУ влаштувалася в тому ж таки гуртожитку, де три роки прожила, каштелянкою. Студентів стерегла, перепустки їм роздавала. І то так, що вже за півроку до сільської школи, в якій колись її мати прибирала, приїхало районне начальство з претензіями: «І кого ж то ви, такі-сякі вчителі, в люди випускаєте? Чого ви їх у своїй школі навчаєте, що вони ні до роботи, ні до знань, а лишень до розпусти й пиятики беручкі?!» Педагоги виправдовувалися, мовляв, ми ж хорошого вчили, але що, як не мали ті дівчата пристойного батьківського виховання…

Любку звільнили, та вона не журилася, бо вже на другий день оселилася в кімнаті молодого вчителя-майстра, якого нещодавно запросили викладати в ПТУ. Любка за три дні хлопця закрутила, прилюбила й гарнесенько собі запанувала в кімнатці, що її приділили вчителеві. Щоправда, вона там хіба нічки перебувала, обіймаючи-пестячи чотириокого педагога, а спозаранку долучалася до своєї давньої компанії, яка цілісінький день байдикувала в кафе із заяложеною назвою «Околиця».

Пролежав Денис зиму. А відтак часом став кудись їздити, казав, що навідується додому, до рідні, яка після отого Марга-ритиного дня народження не вельми кликала в гості незаконну невістку. Поїде – приїде. Перестав геть пити, зате став багато курити. Весною Ритка знову поїхала на зелене море, а як повернулася, то більше Дениса не бачила.

Невдовзі отримала листа, в якому йшлося, що його спіймали на торгівлі маковинням. Саме за ці бізнесові справи сидів він у колонії, де рік тому накинув оком на білявку-поліщучку. Але цього разу повнолітнього засудили на цілих чотири з половиною роки і спровадили на зону.

Разів із п’ять Ритка возила Денисові передачі. Ображений на всенький світ неборак не втомлювався – надсилав Маргариті листи, в яких притьма просив привезти якнайбільше попоїсти, мовляв, тут справжнісіньке пекло: голодом морять, б’ють, тяжко робити примушують… Та коли жінка, вкотре відібравши від себе й усіх домашніх останні наїдки, відволокла їх тюрміянові, то до неї на побачення вийшов трембухатий[57] бритоголовець. З його мармизи аж пашіло обжерливістю! Він тоді ще попросив Маргариту вийти за нього, заклинав: «Порятуй, Ритко, як розпишемося, то мене раніше звідси випустять». Але на це Маргарита вже не повелася. Не змогла пробачити зобидженому добувачеві легких грошей ситої пики.

А потім був Сашко. Молодшого на чотири роки шустрія щосуботи приносило ровером до Крадунишиної хати з сусіднього села. Був юний, дебелий, хоч в армію йти не захотів. Батьки мусили продати дві тонни картоплі, щоб відкупити кровиночку від тяжкої служби… Невдовзі поліщуки почали гомоніти, що, видно, Сашкові старі – багатії, коли сина вберегли від нікому не потрібної армії.

«Крутий пацан! – перешіптувалися дівчатка. – То лише грошовитим тепер від армії вдається відкараскатися. Або ж хитрим… От Крадуниха, сучка ненаситна, вже й до молодшого за себе добралася! І що вони знаходять у ній?!» – чухали голови й усе стріляли кривими поглядами на новоспечену пару, тільки-но та з’являлася біля брудних стін сільського клубу.

Десь на сьому нічку, яку опришкуваті молоді проводили у веранді на тапчані, несподівано з хати вилетіла стара Крадуниха, сердито розсунула діркуваті штори й випалила:

– Рито, чортова дочко, кажи йому або так, або ніяк, або посилай к хрінам!!!

Сполохана Рита, попри звичну сміливість, розгубилася й собі на диво прикусила зазвичай гострого язика. Натомість розперезаний сміливець Сашко випалив:

– А ми завтра заяву в сільраду несемо!

Так і вчинили. Стара Крадуниха навіть пораділа вечірці з такої нагоди, хоч про все Маргарита дбала сама. І то за позичені гроші.

– Ну, нарешті в хаті з’явиться хазяїн! – зітхнула полегшено Ганна, спершись на сажну грубку. То вона на мить підвела голову з твердої подушки, аби знову впасти ницьма: треба ж проспатися після другого випитого кухля бражки, що її донька Рита сама розколочувала на власне весілля.

…Маргаритка скликала сусідських господинь, подруг-нерозлийвода Тетяну, Вальку та Марійку і попросила сусідського Геника вигнати бурячанки. Тож спільними зусиллями накрили в хаті такі-сякі столи. Людей зібралося мало. Хіба ті, що поралися на кухні з салатами, кручениками й холодцем, а ще мати нареченого. Більше з родичів молодого ніхто до Крадунихи не навідався попразникувати. Батько Сашків