Читати книгу - "Голова Дракона, Леонід Михайлович Тендюк"

Із в'язками горіхів — славні трофеї! — поверталися ми в табір.

Чанг лежав горілиць на цупкому простирадлі з лапатої папороті. Очі його були розплющені, і погляд витав десь далеко, за межами цієї зеленоверхої бані, цих парких і задушливих джунглів… Він бачив море, ласкаве, погідне море рідного краю. Воно голубіло на всю широчінь простору — мінливе, лагідне, мов лускою, всіяне переливчастими цятками сонця.

Вдалині, там, де вода стикалася з небом, — ніби рій підхоплених бурею метеликів, — над човнами мерехтіли вітрила.

Більшість Чангових односелів, навіть діти, вранці виходили в море, як землероби виходять на ниву. Бо воно годувало. Іноді приносило біду.

Бувало, то один, то другий рибалка, ставши жертвою урагану, не вертався у виселок до своєї оселі — хвилі поглинали навічно.

Забрало море й Чангового батька. То була, як гадав хлопець, доля. А на долю він не смів нарікати: що сталося, те повинно статися — удари треба сприймати як належне й зносити терпеливо.

Так і ріс Чанг сиротою, замінивши в сім'ї батька. Напівголодне, нужденне життя!.. А потім його земляки піднялися на гнобителів — французьких колонізаторів. Ішла війна, точилися бої. Хоч, правда, не вся в'єтнамська земля виборола волю — на півдні владу захопили місцеві гнобителі.

Так само, як раніше маріонетковий французький імператор Бао Дай грабував багатостраждальний народ, ставленик Сполучених Штатів Америки, сайгонський коротун-базіка Нго Дінь Д'єм довершував справу.

І люди знову взялися до зброї.

Чанг, колись сумирний хлопець, разом із односелами пішов у партизани, став месником.

Страшно навіть згадати, що він бачив у селах, де побували джі-айз.[28] Американські окупанти не щадили нікого — спалювали й розстрілювали дітей, жінок, старих. Вогнем і мечем пройшли вони по в'єтнамській землі. Люди відчули на собі їхню «ласку». Став жертвою американських варварів і Чанг, коли попав на скелю Голова Дракона.

І ось настав його смертний час… Морок затуманює зір, свинцевою втомою наливається тіло. Він ніби провалюється в безодню.

Не пам'ятає, скільки тривало те забуття. Коли розплющив очі, побачив над собою чиєсь заплакане обличчя. Хао, кохана дружина? Ні, не вона, хоч дуже на неї схожа — така ж смаглява, довгокоса красуня.

А, так, здогадався. То — Лота, дівчина, знайома йому ще з клятої скелі. Поряд руський веселун, матрос Васько да Гама, як звуть його товариші; Альфред — винахідливий хлопець, і їхній розсудливий, що ніколи не підвищує голосу, не гримає, начальник — командир. Усі вони зараз турботливо схиляються над ним.

— О-ох… — стогне Чанг і тоне в липкому, гарячому мороці.

Груди розпирає задуха. А все ж, пересилюючи знемогу, Чанг розтуляє уста — шепоче, а може, тільки думає запитати:

— Тай сао нгой та лай ак ню те?[29]

Йому ніхто не відповідає, і він кричить, кілька разів повторюючи ту саму фразу:

— Тай сао… тай сао… тай…

Ніхто не дає відповіді, лише в мозку, як молотком — тук! тук! тук! — слова містера Бетлера, що так запам'яталися Чангу: «Ми, американці,— ха-ха-ха! — будемо владарювати в Індокитаї, хоч і не вдалося скорити твого задрипаного В'єтнаму. В ньому загинуло п'ятдесят вісім тисяч наших вояків. Не біда — ха-ха-ха! — сатанинськи зареготав він, — якщо експеримент із приживленням зябер не вийде і ти, Чангу, та твої дружки станете мертвяками».

…З білого моря підіймається й клубочиться біла піна. Спочатку хвиля, потім друга — безліч хвиль біжать, лоскітливо торкаючись ніг.

То не вітрило, то мот кан хоа тран — дельфін Бамбі, чи, може, біла пелюстка лотоса, кружляючи, висне над спіненим морем.

— Хао-о-о-о!.. — кличе дружину. — Хао-о-о-о!..

І, розплющивши очі (яскраве світло засліплює на мить) та вигукнувши: «Він б'єт как бан!»[30] — замовкає.

Покалічений експериментаторами, перетворений на людинорибу, хоч і з однією легенею, він не міг довго обходитися без водного середовища, отже, був приречений. І все ж кожен із нас неабияк переживав — було так боляче. Допікали докори сумління, що, може, не треба було брати його з собою. Втім, він би і в океані загинув…

Неподалік від баобаба під кущистим деревцем викопали могилу. Тіло в'єтнамця — худий, мініатюрний, він висох, став схожим на мумію — обв'язали листям, по ліані спустили вниз.

— Ти мужньо жив, дорогий Чангу, — затремтів від хвилювання голос у Кіма Михайловича. — Кров проливав, щоб твоя земля стала щасливою і незалежною. І не твоя вина, що попав до звірів у подобі людини. Навіть із того лігва — скелі Голова Дракона — ти знайшов вихід і допоміг іншим вирватися. Про тебе ми, вірний друже, ніколи не забудемо.

— Спи спокійно, дорогий товаришу — дон ті тхан мен, — скинувши сомбреро, тихо мовив Альфред.

Лота поклала на груди Чангу дві червоногарячі, як кров, орхідеї, а я, змахнувши сльозу, пообіцяв:

— Ми виберемося, Чангу, з цієї зеленої пастки, і я неодмінно ще раз побуваю у В'єтнамі, знайду твоє далеке приморське село й розповім землякам про тебе. Прощавай, друже!

І ми опустили тіло небіжчика в могилу. На дереві, що росло в узголів'ї, Альфред, зчухравши фінкою кору, вирізав кілька скупих слів: «Чанг — в'єтнамець — жертва американських агресорів».

Сонце стояло в зеніті, і ліс, налитий спекою й задухою, ніби завмер — безгоміння. Постоявши в мовчанні над могилою, ми залишили це місце.