Читати книжки он-лайн » Інше 🤔❓💭 » Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль

Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

321
0

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:
філософією, послугувало прапором для найрізноманітніших ходових товарів. Що це світ? Яким чином бути щасливим, тобто автарктич-іпім? Яким чином погодити наші питання із виявленими книжками? Яким є шлях самоїіеретворення? Яким чином організувати суспільство, щоб воно ішло в напрямі іггорії? Можна швидше забути запитання, аніж одержати відповідь.

Історична рефлексія є критикою, що зменшує претензії на знання і обмежується тим, що говорить правдиво про істини, не допускаючи, що іенуе справжня політика чи наука з великої літери. Чи ця критика суперечлива і чи можна сказати, що правдиво те, що істини не існують? Так, і ми якраз не граємося у гру, поновлену г|№ками, іру брехуна, який дурить, коли говорить “Я обманюю”, що є, отже, правдою. Взагалі-то людина не є брехуном, тоді, коли говорить це чи те; особа, яка сказала б: “я постійно вигадував нісенітниці” не буде вигадувати їх, таке кажучи, якщо б уточнила: “Моє вигадування полягало у вірі в те, що мої послідовні уявлення були істинами, вписаними в речі”.


Бо якби моя наявна правда людини і речей була правдива, всезагальна культура стала б тоді фальшивою і залишалося б пояснити те царство фальші та мій винятковий привілей правдивості. Чи ми шукали б серцевину правди у фальшивості, як це робили греки? Чи ми надали б вигадці нісенітниць життєвої функції, як Берг-еон, або суспільної функції, як це роблять соціологи? Сдииий спосіб вийти нам із цього полягає в тому, аби ствердити, що культура, не будучи фальшивою, не є тим паче правдива. Для цього я звернувся до Декарта. Той звірявся до друзів у своїх листах, які не наважувався друкувати, що Бог створив не лише речі, але також правди, так що два і два не склало б чотири, якби він так захотів; бо Гос подь не творив того, що заздалегідь було правдивим: було правдивим те, іцо він створював як таке, а правдиве та фальшиве існувало лише після того, як він їх створив. Достатньо надати конституентній уяві людей цю божественну владу створювати, себто творити без попередньої моделі.


Спочатку справляє дивне враження думати, що ніщо не є ні правдиве, ні фальшиве, однак до цього швидко звикаєш. І не без причини: вартість істини не має користі, вона завжди дублює; істина — це назва, яку ми даємо нашому вибору, якого ми не зрікаємося, якщо ж зрікаємося його — говоримо, що він, безперечно, неправдивий, настільки ми шануємо істину; навіть нацисти її шанували, бо казали, що мають рацію: воші не казали, що помиляються. Ми могли б їм заперечити, що вони помилялися, та навіщо? Вони не були на однаковій з нами довжині хвиль, а до того ж безрезультатно звинувачувати у брехні землетрус.


Чи слід зчиняти лемент про те, що людське існування трагічне і нещасне, якщо люди не мають права вірити у те, що вони роблять, і якщо вони приречені дивитися на себе самих тими очима, якими вони дивляться на своїх предків, котрі вірили в Юпітера чи Геркулеса? Це нещастя не існує, воно на папері, це риторична тема. Воно могло б існувати лише для рефлексивності, яку культивують лише історики; отож, історики не нещасні, вони виявляють зацікавлення. Що ж до інших людей, то рефлексивність не пригнічує їх, не паралізує їхніх інтересів. Таким чином програми істини залишаються імпліцитни-ми, їх не знають ті, хто їх практикує і хто називає істиною те, до чого вони належать. Ідея істини з’являється лише тоді, коли іншого беруть у рахубу; вона не є першою, вона виявляє потаємну натугу. Звідки ж маємо те, що правда є так мало правдивою? Вона є плівкою стадного само:іадоволення, яка відділяє нас від бажання могутності.


Лише історична думка може пояснити програми істини і показати їхні зміни; але ця думка не є постійним світлом і не позначає якийсь етап на шляху людства. Хвилястий шлях, віражі якого не зорієнтовані правдою на горизонт і тим паче не наслідують могутні рельєфи інфраструктури: дорога робить навмання зиґзаґи; більшість часу мандрівники цим не переймаються; кожен із них вважає, що їхня дорога правильна, і ті відхилення, які роблять інші, їх зовсім не хвилюють. Однак в окремі моменти стається так, що на якомусь закруті дороги воли мають змогу ретроспективно побачити довгий шмат шляху з усіма його зиґзаґами і настрій деяких мандрівників ти кий, що ці блукання змушують їх висловити свою думку. Ця ретроспективна візія промовляє правдиво, однак їй* робить дороіу від цього більш фальшивою, бо дорога не могла б бути правильною. Отже спалахи ретроспективного здорового розуму не є дуже важливі; вони с .шичайним випадком на маршруті, вони не змушують шукати пряму дорогу і не позначають якийсь етап мандрівки. Вони навіть не перетворюють індивідів, на яких діють; не видно, щоб історики були байдужіші від загалу смертних або ж щоб вони голосували інакше, оскільки людина не с мислячою тростиною. Чи могло б це статися тому, що я написав цю книжку на селі? Я заздрив незворушності тварин.


Мета цієї книжки, отже, була дуже проста. Щойно іі|и)читавши назву, хтось з найменшою історичною куль-туїюю міг би вже відповісти наперед: “Та звичайно, що вони вірили у ті свої міфи!”. Ми лишень хотіли зробити гак, щоб те, що було очевидне про “них”, було таким самим і про пас, і виявити імплікації цієї первинної і<тини.


ПРИМІТКИ


ВСТУП


1.    Покійники продовжують під землею вести таке життя, яке вони мали за життя: Мінос в аїді є суддею, а Оріон під землею не покидає мисливства (М. Nilsson, Geschichte der griech. Religion, 2е 6d., Munich, Beck, 1955, vol. I, p. 667). He треба говорити, як Расін, що боги зробили з Міноса суддю над душами померлих. Про вельми свідому брехню поетів див. Plutarque, Quomodo adulescens pastas, 11, p. 16 F-17 F.


2.    Plutarque, Vie de Thesee, 15,2-16,2. Див. W. Den Boer, “Theseus, the Growth of a Myth in History” it Greece and Rome, XVI, 1969, c. 1-13.


3.    Plutarque, Vie de Thesee, 1,5: “mythodes очищені через logos”; Протиставлення logos mythos походить від Платонового “Горгія”, 523 А.


4.    Фукідід, 1,4,1; “знати з чуток”, це знати через міф; пор. скажімо Павсаній, VIII, 10,2. Геродот, Ш, 122 творив собі таку саму уяву про Міноса. Див.: Aristote, Politique, 1271 В 38.


5.    W. Nestle, Vom Mythos zum Logos, Stuttgart, Metzler, 1940. Інша важлива книжка щодо різноманітних питань, які ми тут вивчаємо, це книжка John Forsdyke, Greece before Homer: Ancient Chronology and Mythology, New York, 1957.


6.    A. Rostagni, Pceti alessandrini, nouvelle 6d., Rome, Bretschneider, 1972, p. 148 et 264. Як доказ, історичний

1 ... 40 41 42 ... 52
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"