Читати книгу - "Чи вірили греки у свої міфи?, Вейн Поль"

чи натуралістичний екзегет міфів Фукідіда або Ефора, алегоричний екзегет стоїків і риторів, евгемеризм, романтична стилізація міфів еллінськими поетами.

7.    Цитата Ж. Кутона у важливій студії про “Les Pensees de Pascal contre la these des Trois Imposteurs” в XVII ст., XXXII, 1980, c.183.

S. За приблизними словами Ренана, достатньо допустити надприродне, аби більше не мати змоги заперечувати існування якогось чуца. Достатньо мати зацікавлення вірити, що Освєнціма не було, щоб усі свідчення про Освєнцім стали невірогідними. Ніхто ніколи не доказував також, що Юпітер не існував. Див. приклади до прим. 11 і 27.

9. G. Huppert, L ’Idie de I ’histoire parfaite, Paris, Flammarion, 1973, p. 7.

10.    Цитата Гюпперта, c. 7, н. I. Різні есе А.Д. Момільяно стосовно цих історичних і методичних проблем історіографії можуть тепер зручно знаходитися в його двох добірках: Studies in Historiography, Londres, Weidenfeld et Nicholson, 1966, і Essays in Ancient and Modem Historiography, Oxford, Blackwell, 1977.

11.    Якщо хочемо побачити, наскільки “точність”, “метод”, “критика джерел” мало послуговують у цих галузях, достатньо буде процитувати ті рядки, де ще 1838 року В. Леклерк має намір спростувати Нібура: “Вилучити історію одного століття, бо туди вплуталися байки, цс означає вилучити історію усіх століть. Перші століття Риму викликають нашу підозру через вовчицю Ромула, щити Нума, появу Кастора і ГІоллукса. Викреслюйте, отже, з Римської історії цілу історію Цезаря через ту зірку, що з'явилася перед його смертю, історію Августа, бо казали що він син Аполлона, який прибрав собі вигляд змії” (Des joumaux chez les Romains, Paris, 1838, p. 166). Звідси бачимо, що скептицизм Бофора і Нібура не ґрунтується на розрізненні джерел первинних та поданих з других рук, але на критиці Біблії мислителями XVIII ст.

12.    Колись запитували, чи Павсаній не подорожував особливо в книжках; можна ствердити, що це несправедливо: Павсаній особливо працював на місцевості; див. дуже живу сторінку Ернеста Мсйєра у його скороченому перекладі з Павсанія: Раи-sanias, Beschreibung, Griechenlands, 2е ed., Munich et Zurich, Artemis Verlag, 1967, вступ, c. 42. Про Павсанія див., нарешті, К. Е. Muller, Geschichte der antiken Ethnographie, Wiesbaden, Steiner, 1980, vol. II, p. 176-180.

КОЛИ ІСТОРИЧНА ІСТИНА БУЛА ТРАДИЦІЄЮ 1 ВУЛЬГАТОЮ

13.    Такі формулювання, як “місцеві люди кажуть, що...” або “фіванці розповідають...”, можуть дуже добре покривати в Павсанія те, що ми назвали б писемним джерелом; та лишень в очах Павсанія цей писаний текст не має джерела: він має джерелом традицію, звичайно усну, і є лише її транскрибуванням.

У своїх аркадійських дослідженнях (VIII, 10,2) Павсаній стверджує, наприклад: “Я дізнався про це через акое, з чуток, і так само усі мої попередники”; так само через акое пізнали історію Тіресія (IX, 33,2); це означає, що Павсаній і його попередники (яких ми вважали б джерелом для Павсанія) не бачили річ на власні очі (див. ІХ,39,І4), а лишень передали те, що розповідала усна традиція; як бачимо, Павсаній дуже добре розрізняє первинне джерело (акое) і вторинні. Ми знаємо його попередників: Павсаній згадує, між іншим, і остаточно з початку своїх аркадійських досліджень епічного поета Азія, якого він багато читав і якого досить часто у другому місці цитує (VIII, 1,4): “Маємо ці вірші Азія на цю тему”; сімома рядками вище Павсаній писав: “Аркадійці говорять, що...”). Азій відтворював, як би ми сказали, аркадійські традиції. Єдиним справжнім джерелом для Павсанія є свідчення сучасників подій, тих, хто там був присутній; якщо ці сучасники нехтують тим, щоб передати на письмі те, що бачили, сповнюють непоправну шкоду (1,6,1); див. також Flavius Josephe, Guerre des Juifs, I, preface, 5,15. Історики лише відтворюють цс джерело, усне чи писемне; вони безперервно встановлюють справжню версію подій. Справа просувається так добре, що вони цитують своє джерело лише тоді, коли од нього відходять (так Павсаній, 1,9,8, цитує Ієроніма Кардійського лише тоді, як розходиться з ним на якійсь подробиці). Істина безіменна, лише помилка особистісна. У деяких суспільствах цей принцип пішов дуже далеко; див. тс, що пише Ренан про творення П’ятикнижжя (CEuvres completes, vol. VI, p. 520): “Висока античність не мала уяви про автентичність книжки; кожен хотів, щоб його примірник був повний і вносив усі необхідні доповнення, щоб тримати його у курсі справи. У той час тексту не переписували: його переробляли, комбінуючи з іншими документами. Кожна книжка складалася з абсолютною об'єктивністю, без назви, без прізвища автора, постійно перероблялася, одержуючи безконечні доповнення”. “У наші дні, в Індії, друкують популярні видання Упанішади з одного чи двох тисячоліть, але наївно доповнені, щоб виглядати правдивими: бачимо в них згадку про винахід електрики. Не йдеться про щось вигадане: коли виправляють або доповнюють книжку, яка звичайно собі правдива, наприклад, телефонний річник, не роблять жодної фальсифікації. Іншими словами, те, що тут вплутане, не є поняттям істини, а лише поняттям автора. Пор. також Н. Peter, Wahrheit und Kunst: Geschichtschreigung und Plagiat im klass. Altertum, 1911, передрук 1965, Hildeshcim, G. Olms, p. 436. Про історичне пізнання за чутками див. тепер F. Hartog, Le Miroird'Herodote: essai sur la representation de Гautre, Paris, Gallimard, 1981, p. 272 sq.

14.    Інформатори (“екзегети”), яких Павсаній згадує близько двадцяти разів, не були усі ciceroni нашого автора: “екзегетами” Павсаній називає також свої писемні джерела (Ернест Мейєр, с. 37, цитуючи 1,42,4). Про цих скзегетів див. також W. КгоІІ, Studien zum Verstandnis des romischen Literatur, Stuttgart, Metzler, 1924, p. 313. Див. примітку 159.

15.    Гюпперт, c.36.

16.    Фукідід, 1,20-22.

17.    Momigliano, Studies in Historiography, p. 214.

18.    Фукідід, 1, 20, 2.

19.    Pausanias, VIII, 8, 3; H6rodote, VII, 152, 3. Див. Курт Латте в “Histoire et Historiens de l'Antiquitl”, p. 11 (Entretiens sur VAntiquite classique, Fondation Hardt, IV, 1956): у ІП, 9,2 Геродот викладає дві версії, зовсім не вірить у другу, але “все-таки говорить про неї, бо про неї говорять”; те, що говориться, має вже своєрідне існування.

20.    Momigliano, Essays in Ancient and Modem Historiography; p. 145; Studies in Historiography, p. 217.

21.    Див. примітку 13 щодо цих слів Ренана. Забавні тексті, які цитує ГHistoire Auguste, вигадані, як це кожен знає; але уся елленістська і римська античність відчували смак наслідування дивовижних різноманітних колекцій. Суетон або Діоген Лаерт-ський цитують подібно листи Августа або заповіти філософів не для того, щоб встановити факти, але як речі цікаві і рідкісні; тут документ є метою задля себе, а не засобом; ці автори не роблять жодного висновку і жодного аргументу із творів, які цитують і які абсолютно не є “документами на виправдання”. Про спосіб цитувати Порфирія в De Abstinentia, див. W. POtscher,