Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

й роз­до­бу­де ти­ся­чок п'ять для своєї доні. Мо­же, мо­же…»

А ко­ни­ки нес­ли сан­ки по гла­денькій, як скло, до­розі. Сан­ки, мов чо­вен на бист­рині» ніби плив­ли ти­хо, швид­ко й плав­но й, ніби ко­лис­ка, за­ко­ли­ха­ли мо­ло­до­го па­ни­ча. Ле­онід Се­ме­но­вич задрімав, ду­ма­ючи ду­му про не­давні неп­риємні події в Го­робцівці.

«Була ве­се­ла Го­робцівка, а на цей час чо­гось ста­ла смут­на», - ду­мав мо­ло­дий па­нич, дріма­ючи в теп­ло­му ко­жусі.

VIII

На мас­ниці два го­робцівські чо­ловіки, Лев­ко та Пет­ро, ви­пив­ши доб­ре в ку­ма, вер­та­лись до­до­му проз двір о. Ар­темія вже зовсім п'яні. Обид­ва во­ни бу­ли відомі на все се­ло п'яниці, бо те­пер на се­лах вже зовсім ви­во­дяться неп­ро­сип­ленні п'яниці.

Йдучи проз ба­тюш­чин двір, чо­ловіки співа­ли якусь нісенітни­цю, а потім ста­ли на во­ро­тях і по­ча­ли ла­ять о. Ар­темія, що час­тенько трап­ляється на се­лах з п'яни­ця­ми.

- От тут жи­ве той, що де­ре з жи­во­го й з мерт­во­го, - гу­кав один чо­ловік сте­ре­отип­ну лай­ку про попів, - усе йо­му да­вай та да­вай гроші! І вро­дись - пла­ти, й ох­рес­тись - пла­ти, й оже­нись - пла­ти!

- Так, ку­ме, так. І вмри - так са­мо пла­ти йо­му! П'яниці сто­яли на во­ро­тях і ла­яли, скільки влізло.

- І ко­ро­ви в йо­го кир­паті, і най­мич­ки ми­заті!

- І во­ли в йо­го прок­ляті, і коні ле­дачі, і свині смер­дячі! - гу­кав пер­ший п'яни­ця й ма­хав ку­ла­ка­ми на ха­ту. - І ку­ри ле­дачі, і гу­си мор­даті, - плів п'яни­ця, за­гу­бив­ши па­мо­ро­ки й тям­ку десь в шин­ку.

О. Ар­темій, си­дя­чи ко­ло вікна, ба­чив ту сце­ну й чув ту по­га­ну лай­ку. Він на­пи­сав до пи­са­ря лист, щоб тих п'яниць заб­ра­ли в во­лость та по­са­ди­ли хоч на один день в хо­лод­ну, щоб при­пи­нить п'яниць.

- Еге, ви­ба­чай! Він за­га­дує мені, не­на­че своєму дя­кові, - ска­зав пи­сар і за­раз-та­ки по­дав та­ку од­пис­ку, що во­лость не має пра­ва су­ди­ти й ка­рать за крив­ду сло­вом і вчин­ком, що ці діла по­ви­нен роз­би­рать ми­ро­вий суд­дя. А ко­ли о. Ар­темія зобіди­ли сло­вом, то не­хай він їде по­зи­вать тих чо­ловіків до ми­ро­во­го судді.

Писар на­пи­сав о. Ар­темієві це все в офіціальній бо­мазі, ще й під но­ме­ром завів в книж­ку та й одіслав че­рез стійчи­ка до бла­го­чин­но­го.

О. Ар­темій про­чи­тав ту од­пис­ку та аж крик­нув.

- Їдь до ми­ро­во­го! Спа­сибі твоєму батькові! Їдь за двад­цять верс­тов по­зи­вать двох п'янюг! Чи вже ж йо­му бу­ла б ве­ли­ка труд­нація по­са­дить в хо­лод­ну отих двох підчих­востів хоч на день та ніч, щоб при­пи­нить їм п'яні язи­ки? Ну, пот­ри­вай же, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! На­чу­вай­ся ж те­пер! Не бу­ти тобі пи­са­рем в Го­робцівці. Бу­деш ме­не пам'ятать до но­вих віників! - го­во­рив о. Ар­темій до Су­са­ни Уласівни.

Раз після вечірні, ви­хо­дя­чи з церк­ви, о. Ар­темій роз­ба­ла­кавсь на цвин­тарі з дідом Яко­вом та ти­та­рем. Бу­ли в церкві й два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись ти­та­ря­ми, і ті прис­ту­пи­ли до о. Ар­темія й ба­ла­ка­ли то про се, то про те. До куп­ки прис­та­ло ще кільки сусід о. Ар­темія та цер­ков­ний сто­рож. О. Ар­темій завів роз­мо­ву про пи­са­ря.

- І навіщо ви дер­жи­те при во­лості ота­ко­го пи­са­ря, як отой Ко­цю­бен­ко? І чом ви йо­го не про­же­не­те? Нев­же в нас не знай­шло­ся б лю­дей, кра­щих та здатніших од йо­го? - по­чав о. Ар­темій.

- А що ж, ба­тюш­ко; та він і нам нес­по­доб­ний; але не ми йо­го сад­жа­ли за пи­са­ря, не нам йо­го й ски­дать з-місця, - обізвав­ся дід Яків.

- Та це ж та­кий прой­дисвіт, що йо­го со­ром і в гро­маді дер­жать, не то що йо­го за пи­са­ря оби­рать. Йо­му ж тільки в шин­ку сидіти б та горілкою тор­гу­вать, а не пи­са­рю­вать.

- Нема де прав­ди діти: що він ли­хий для лю­дей, то ли­хий! - ска­зав ти­тар. - До йо­го ані прис­ту­пу! не­на­че став­ся до яко­гось гу­бер­на­то­ра! Як сон­це зай­де, то вже до йо­го ніко­му дос­ту­питься не мож­на.

- Замкне двері в во­лосній уп­раві та й ніко­го не пус­кав; а хто увійде не­на­ро­ком у во­лость, то так ку­ла­ка­ми в спи­ну й поп­ре че­рез двері та на двір. Та кри­чить, ве­ре­щить, та лає в батька - в матір, та кля­не! - ка­зав дід Яків.

- І це прав­да. Але не в тім си­ла, - по­чав о. Ар­темій, - це ж не пи­сар, а злодій! Він же пе­ре­во­дить гро­мадські гроші ні за що ні про що. А ви мов­чи­те!

Чоловіки пох­ню­пи­лись і вти­ри­ли очі в зем­лю: во­ни зна­ли, що пи­сар кра­де, але усі мов­ча­ли.

- Але що ж нам ро­бить, ко­ли йо­го дер­жить ми­ро­вий по­се­ред­ник? - обізвавсь пе­ре­го­дя дід Яків.

- То ви по­жалійтесь на йо­го ми­ро­во­му по­се­ред­ни­кові. А на­що вам ди­виться йо­му в зу­би? Підніміться про­ти пи­са­ря на сходці, а потім до ми­ро­во­го з про­щен­ням, - на­пу­тю­вав о. Ар­темій.

Чутка про цю по­ра­ду о. Ар­темія за­раз-та­ки пішла по селі й дійшла до пи­са­ря.

- Ого-го! - ска­зав пи­сар до во­лос­но­го. - Ба­тюш­ка вже зби­рав на ме­не со­бор. Збе­ру ж і я на йо­го свій конг­рес. По­ба­чи­мо, чий батько дуж­чий; по­ба­чи­мо, хто бу­де звер­ху: чи со­бор, чи конг­рес.

Писар, не га­ячи ча­су, за­раз-та­ки й скли­кав свій конг­рес. Він чи­тав навіть га­зе­ту й тро­хи тя­мив де­що в політиці.

Писар зак­ли­кав до се­бе в гості два чо­ловіки, що бу­ли ко­лись во­лос­ни­ми стар­ши­на­ми, зак­ли­кав во­лос­но­го ка­си­ра, де­сяцько­го, Лев­ка та Пет­ра, котрі ла­яли о. Ар­темія в йо­го та­ки во­ро­тях, та ще чо­ловіків з п'ять своїх сусід, пос­та­вив їм відро горілки, а пи­сар­ша зго­ту­ва­ла доб­ру за­кус­ку. Чо­ловіки аж об­ли­зу­ва­лись, ню­ха­ючи ті па­хощі, але не ро­зуміли, який то ключ при­хо­диться до та­кої надз­ви­чай­ної пи­са­ре­вої добрісті.

Писар не­за­ба­ром по­ка­зав їм то­го клю­ча, як тільки чо­ловіки доб­ре ви­пи­ли й за­ку­си­ли. На цей час пи­сар при­чи­нив двері в пе­кар­ню. Він одк­рив конг­рес про­мо­вою зда­ле­ки, нав­ман­ня, наз­до­гад бу­ряків, ко­ли морк­ви тре­ба. По­ба­ла­кав­ши про се та про те, про де­які гос­по­дарські спра­ви, пи­сар по­чав роз­мо­ву про о. Ар­темія: він підібрав для се­бе свою партію, не спри­я­ючу ба­тюшці, неп­ри­хильну до йо­го.

- Чогось на ме­не оце на­пав­ся наш піп. Зби­рав на ме­не свій со­бор на цвин­тарі: лає ме­не, га­нить, об­но­сить ме­не по селі. А я ж йо­му нічогісінько ли­хо­го не за­подіяв. Чи пой­ме­те віри? Зве ме­не жи­дом і навіть злодієм!

- Невже злодієм? Ото ди­во! - аж крик­нув Лев­ко.

- Їй-богу, зве злодієм. От бо­жусь і ла­ден і зап­ри­сяг­тись, що прав­да. А хіба ж я в йо­го коні вкрав чи гроші пок­рав? Хто ска­же, що я в йо­го коні вкрав?

- Авжеж ніхто не ска­же,