Читати книгу - "Поміж ворогами, Нечуй-Левицький"

- обізвав­ся один чо­ловік. - Чи то мож­на! чи то мож­на! Злодій - то та­ки злодій, а ви ж, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу, та­ки ж, хва­ли­ти лас­ку не­бес­но­го, пи­сар. А хто ж цього не знає?

- Одже ви­хо­дить, по-ба­тюш­чи­но­му, що я злодій та й злодій! - го­во­рив пи­сар.

- Е, ні! Що вже що, а цьому неп­рав­да! І зап­ри­сяг­нусь, що неп­рав­да! Це він так собі дзво­нить. А не­хай собі дзво­нить! - обізвав­ся ка­сир, вже п'яненький.

- Але як то мені слу­ха­ти ота­ке! - ска­зав пи­сар.

- О, що по­га­но та­ке слу­хать, то по­га­но. Про це не­ма що й ка­зать, - ска­зав Лев­ко.

- Отож він хо­че ски­нуть ме­не з пи­сарст­ва. А я зроб­лю так, що ски­ну йо­го з па­рафії, - ска­зав пи­сар і блис­нув сер­ди­то очи­ма.

Гостям, оче­ви­дяч­ки, спо­до­бав­ся та­кий сміли­вий пи­сарів про­ект.

- Як ски­нуть, то й ски­нуть! Аби церк­ва, а піп бу­де. Без по­па не бу­де­мо сидіть, - ска­зав де­сяцький.

- Знайдуть дру­го­го та й приш­лють, - ска­зав пи­сар. - Хіба ж це та­ки справді один він та­кий ми­тець на ввесь світ, а дру­го­го та­ко­го й не знай­деться? Знай­дуть кра­що­го.

- Знайдуть. Чо­му пак не знай­дуть, - ска­зав Де­нис, пе­редніший го­робцівський го­ло­ва.

- Або кра­що­го, або й гіршо­го, - бовк­нув Лев­ко. - Бу­ває уся­ко­во. Цей ще ніби се­ре­ду­щий між ни­ми.

- Добрий се­ре­ду­щий! Нічо­го ка­зать! - обізвав­ся пи­сар. - Який в йо­го лад в церкві? Сто­рож кра­де гроші з тарілоч­ки та­ки в церкві, кла­де в ки­ше­ню, як хо­дить по церкві та зби­рає гроші; ти­тар кра­де; дяк - ні до бо­га, ні до лю­дей: хри­пить, кувікає та ви­щить на кри­ласі, та ще й плює че­рез кри­лас на гро­ма­ду. А сам гост­рий та пал­кий. Все стри­бає та кру­титься, як му­ха в ок­ропі. Та все лається та кля­не. Ко­лись і ме­не наз­вав ан­тих­рис­том.

- Невже ан­тих­рис­том? Дух свя­тий при хаті! - ска­зав ли­цемірний Де­нис, ще й пе­рех­рес­тив­ся.

Десяцький та ще кілька чо­ловік й собі пе­рех­рес­ти­лись, ма­буть, в дя­ку за горілку та ва­ре­ни­ки з ка­пус­тою.

- А дяк! Му­жиків лає та кля­не й анах­те­ма­ми, і бу­зувіра­ми, і ан­ци­бо­ра­ми, і всього не при­га­даєш. Ба­тюш­ка роз­пус­тив дя­ка вже геть-то! - ска­зав Де­нис.

- Ну, і що то во­но та­ке - ан­ци­бо­ри? Цим дяк все потріпує мо­лот­ників та най­митів. Чи во­но жу­равлі, чи во­но чор­но­гу­зи, чи, мо­же, бо­ро­ни бо­же, во­но є не­чис­та си­ла? - спи­тав де­сяцький. - Чи во­но ото гар­но, чи ду­же вже по­га­но?

- А пев­но, по­га­но, ко­ли во­но єсть лай­ка, - ска­зав Де­нис.

- То зна­читься - дурні! Та ще й не прості дурні, а тричі дурні! - ска­зав пи­сар, лед­ве осміха­ючись собі під ніс.

- Аж тричі дурні! Чи ти ба? - обізвав­ся Лев­ко. - То це він що клеп­не кле­зом раз, то во­но ви­хо­дить аж тричі? Ма­буть, то, щоб більше дош­ку­ля­ло, чи що?

- Якби хоч бу­ло тільки раз дурні, то ще б не так допіка­ло. А то аж тричі дурні! Оце так га­разд! Ов­ва! - про­мо­вив Де­нис.

- Така ку­мед­на лай­ка! - бовк­нув де­сяцький. - І де він її вид­рав?

- Певно, з кни­жок ви­чи­тав! - ска­зав пи­сар. - Бо лю­де ж так не ла­ються.

Дві чар­ки хо­ди­ли кру­гом сто­ла, не­на­че од­на по­га­ня­ла дру­гу. Горілка ли­лась з бутлів, не­на­че з ло­токів. Ком­панія ста­ла ще ве­селіша. Лев­ко вже зовсім на­дуд­лив­ся. Пи­сар­ша по­да­ла дру­гу мис­ку ва­ре­ників. В ве­селій світлиці тхну­ло горілкою та че­хо­нею. Усі чо­ловіки го­во­ри­ли, ба­ла­ка­ли го­лос­но, на все гор­ло. Світли­ця ста­ла схо­жа на шинк; пи­сар­ша по­ход­жа­ла по хаті, мов шин­кар­ка; пи­сар ма­ло пив і був тве­ре­зий. Він пив ма­ло, бо йо­му тре­ба бу­ло пра­ву­вать на своєму конг­ресі. Роз­мо­ва в чо­ловіків пря­му­ва­ла не ту­ди, ку­ди хотів пи­сар: ба­ла­ка­ли про ха­зяй­ст­во, про не­дорід хліба, про ху­до­бу. Пи­сар все нап­рям­лю­вав роз­мо­ву про о. Ар­темія, все га­нив та гу­див йо­го.

- От і з ме­не ба­тюш­ка взяв-та­ки аж п'ять кар­бо­ванців, як я же­нив си­на та го­див вінчан­ня, - про­мо­вив Де­нис, - з дру­гих бе­ре за вінчан­ня по-бо­жо­му, по три кар­бо­ванці, а з ме­не навіщось взяв п'ять. Ка­же мені: «Ти був го­ло­вою, ти ба­га­тий, в те­бе ха­та під бля­ша­ною покрівлею». А що з то­го, що в ме­не ха­та вкри­та бля­хою? Хіба та бля­ха кра­де­на, чи що? Я не вкрав її, а зап­ра­цю­вав.

- Ба вкрав! - бовк­нув вже п'яненький Лев­ко. - Вкрав, як був во­лос­ним. От і за­бо­жусь, що вкрав, бо й ха­ту пос­та­вив за кра­дені гроші.

Денис за­мовк і на­су­пивсь. Пи­сар пох­ню­пивсь і -на­су­пив­ся. Він не пос­теріг, що Лев­ко хоч був п'яни­ця, але мав в серці при­род­же­ну чесність, кот­ра ви­яв­ком ви­яв­ля­лась в йо­му най­більше тоді, як він був напідпит­ку. Тоді Лев­ко ви­во­зив язи­ком, як на ло­паті, усю прав­ду, нев­ва­жа­ючи ні на ко­го.

«От і по­ми­лив­ся, що за­тяг у конг­рес ото­го п'яни­цю. Що в тве­ре­зо­го на умі, те в п'яно­го на язиці. Ще як бовк­не, що й я кра­ду гро­мадські гроші… А! - аж цма­кав пи­сар. - Тре­ба хутчій за­пить горілкою оту йо­го дур­ну честь».

- Та годі тобі, Лев­ку, базікать! На лиш та ви­пий чар­ку! Оце бу­де кра­ще, - ска­зав пи­сар і по­дав Лев­кові чар­ку. Лев­ко ви­пив.

- Треба по­да­ва­ти на по­па про­шен­ня архієреєві, - по­чав пи­сар, - зас­тупіться за ме­не! На­пи­ше­мо про­шен­ня, спи­ше­мо усі йо­го крив­ди, а ви підпи­ше­тесь, та й по­да­мо. А до­ки ми бу­де­мо терпіть! - підби­вав пи­сар.

- На ко­го про­ше­ния? На по­по­ву най­мич­ку Хо­ти­ну? О, по­да­мо, по­да­мо на ту бісо­ву доч­ку. Скиньмо її з па­рафії. Ота мені Хо­ти­на в печінках си­дить! Як ми мо­ло­ти­ли в по­па та бу­ло прий­де­мо в пе­кар­ню обідать або по­луд­нать, то во­на нам на стіл су­харів та черст­во­го хліба! А са­ма же­ре па­ля­ниці. А борщ для нас зва­рить в отакісінько­му гор­няті, не­на­че для дітей! - го­во­рив Лев­ко й по­ка­зав сво­го пальця.

- Та ні, Лев­ку! Не в то­му річ! - го­во­рив пи­сар.

- Як не в то­му річ, то бог з ним! На­пишіть, щоб Хо­ти­ну зас­ла­ли на Сибір. О, я б її ко­та­ми драв! Ота мені іро­до­ва Хо­ти­на! - ре­пе­ту­вав п'яний Лев­ко, не­на­че та Хо­ти­на бу­ла йо­му пер­ший во­рог на селі.

Довго пи­ла та за­ку­сю­ва­ла ком­панія. Пи­сар все нап­рав­ляв гос­тей про­ти о. Ар­темія.

Вже смер­ком розійшли­ся пи­са­реві гості та на про­щанні все обніма­ли та цілу­ва­ли пи­са­ря.

- І спа­сибі вам. І прос­тибі вам, Ле­онтію Пет­ро­ви­чу! Вже ми за вас бу­де­мо всто­ювать, як за рідно­го батька! - го­во­рив де­сяцький і тричі поцілу­вав­ся з пи­са­рем.

Гості розійшли­ся. Лев­ка ви­ве­ли за во­ро­та попід ру­ки.

- Ще од­но