Читати книгу - "Чаполоч, Ігор Астапенко"

мамуня.

Що вона ще каже?

Майже завжди вона мовчить.

Але коли говорить, який у неї голос?

Він схожий на відлуння звуку холодного леза. Зникни.

Не злись.

Якою ти востаннє бачила Анну?

Вона була в білій сукні й чистила рибину хмари великим ножем.

Зникни.

Вона переказувала тобі дещо.

Справді? Так, вона просила передати, щоби ти не пестив мене, як тоді пестив ножа перед ударами.

Зникни!

Іще вона натякала, щоб я поцілувала тебе.

Як?

Як цілувало лезо її гаряче тіло тоді, коли.

...

Хочеться, доста надихавшись пашистим зеленням, бездумно податися в хмільний танок: спустити свій неприкаяний чоловічий дух у нагі стопи й утинати навіжених рухів, стікати потом,

вбирати сили

од пожертви сили,

первобутніми скриками сипати в повітря.

Ану, дивись-но,

паршива дівко,

як жадібно я вграю свою снагу

— гой-го! —

а теперки вчвал, а?

— шальоний вуйко, га?

— о гой його! —

а присядочка ладна в мене?

— і бедуїнське колесо файне, нє?

— і раз! і два! і раз! і два!

— а кабріолі?

— а нехай йому!

Танцює своє життя деревоподібна на всю голову хвора істота посеред цвинтаря — мертва жива людина з відсутнім прагненням бу’. Із незносною боязню вме’.

...

І знов тримаю обличчя в упрілих зашкарублих долонях.

Може, ми підсвідомо прагнемо до теміні? Сховку від зовнішнього світу

в чорній однорідній субстанції, позбавленій світла і відблисків?

Не розбереш у капелюшку долонь: де сльози, де піт, де слина.

Дарую тобі, спраглий бісе, цю смачну змішанку відчаю. Пий.

...

Мені треба поспати. Лягай поруч мене, Лянь. Я забув, чи ще ображаюсь на тебе.

Уже нє.

Точно? Чому в тебе нема тіні?

Невже ти не бачиш?! Я і є тінь, тільки не така. Сховай-но свої очі, невже не розумієш?

XIV

Тепер зовсім тепло стало. Думаю, за добу я вже зможу почати майструвати собі халабуду в смерековій гущавині. Молоток і цвяхи я поцупив ще на складі, замість сокирки є кілька ладних ножів. Перших півроку раз на місяць-півтора вибиратимусь до цивілізації. Харчуватися буду з лісу, воду братиму в гірській річці. Із куривом на певний час доведеться зав’язати. Непрочитаних книг зо мною тільки чотири — буде більше часу для думання над. У насолоді медитацією благо мені буде.

Бачу двійко чорних до синизни гайворонів на верхів’ї лапчастого дерева. Здається, я доплив до середини сонця — уклав тіло в човні улоговини. А душу? Повісив сушитись. Легіт привіює аромат хвої з храму імені Господа-Бога-Дерева-Їхнього. Тінь гори найвищої — гора зрушена. Видушений лілейний сік трав’яного пагілля заливає жолоб лінії долі в моїй долоні — мураха пішла вплав. Мені сумирно.

Досвід і пам’ять — обабіч свідомості.

Я згадую містечко ен із вирваною з лона літерою о, у якій я жив перші кілька тижнів, — це був мій скромний особистий ю н і в е р с у м. Дана, Міла, Лорка, Миша, Тадеуш, Зоя, Йоська, Агнєшка — я вже ніколи не побачу їх. А хтів би? Може. Хтів би. Не знаю. Омеліла акаційка, що тепер уросла в пам’ять, часто сниться мені. І силует старого білого наливу, і сокровенна вода кринична, і царські корони, і мовчання голих вечорів на даху будинку. І тримання шворки виднокругу хмільними очима. І супокій, од часу схований (ахахахахахах!)

Щось у мені безпардонно зламалося, і що йому завада? Ніц. Я вмиваю обличчя студеною водою й продовжую своє духмяне лежання. Дещо замовчано фатальне є в цьому просторі — не варто пробувати описувати це словами — варто мовчки дихати глибше. Відчуваю, як сила розтікається судинами плоті — птахи облітали душу — чічка червоного серця буяє. Бо я є. Ще. Перецвіте ж — не подумає дати шанс. Але поки — істинно вам кажу — intermezzo голодного духу добігає свого кінця. І саме тепер, мабуть, я маю зробити це:

Підводжуся, струшую із себе траву й босим рухаюся тінню зеленої гори до підніжжя, тримаючи в зубах одну з останніх скруток. Відчуваю полегкість у диханні й думанні — хочеться лету — пóвів свіжості втікає в зябра — виривається кашель. Бескид — збільшується з моїм нахабним наближенням — кожен стовбур його випуклий, кожна глиця його — праведна, кожна зоря над ним — блискітка з плахіття Марії. Тримаю на вустах наспів стоїть гора високая — виводжу незграбну ноту аж до маківки грандіозної гірської фігури — відлуння її межи обрисами пралісу. Іду непоквапно — незграбно зліплена таріль схилу ковтає мурашку-чоловіка. Далі — натхненний рух густою кичерою[28].

Тобі ся подобає сей переліс, га?

Вельми мені ся подобає, гойний же.

То й файно. Видиш серце йо’?

Виджу, як очі змикаю.

Третина підйому позаду — піт водоспадом. Дивлюся на тіло своє сухорляве — лячно. Стомився, але не хочу спочинку. Голоногий несу себе до верхів’я — душа набирається вільгістю — шириться повітрям затхлий запах істомленого чоловіка. Нагинаюсь до прілої землі голодним — ситим випростовуюсь. Люблю тебе несамовито, величний розмаху гори царственної! А ти мене?

Бескид потроху спиває сонце — дай-но хоч і собі раз сьорбнути! — рудяве проміння об косу обрису ламається. Я на екваторі підйому. Знімаю футболку, рухаюсь далі. М’язи нагадують про вичерпність фізичного, кроки важніють, серце нарощує темп. До верхогір’я ще думок десять-дванадцять. Хрипи, зроджені придихами, незграбну луну малюють. Із пращі незримого дядька зринає сяйне каміння — у небо влягається. Загадую бажання. Не розкажу, яке саме.

Рукою подати до піку гори — ноги підкошуються.

Народження стуми. Струмінь четвертого поту. Треба зібрати в собі останні сили — ах! — кроки важчають — тікає за спину плай. Н а б л и ж е н н я. Достеменна візія квінтесенції руху. Усолода від тотальної втоми. Ледача радість завершальних кроків.

Досягнення й неосягнення.

Споглядання й присмуток.

Кальварія і епіфанія.

Леготу легкість.

Зорестояння.

Далеко внизу поодинокі вогники хатин горян. Тонкі димові пасмуги рухаються доверху — тануть-гинуть. Подалі — повільною змійкою повзе неквапний дизель — залізним окриком колес, най-би-шляк-йо’ трафив, нагадує про цивілізаційне порохно. Спльовую. Здіймаю руки до неба, широко ставлю ноги —

стаю літерою

ікс

у слові,

якого не існує.

Людиною ікс

у списку

того, хто першим прийшов. Тримає в долоні ніж чоловік для закреслення імені.

Аааааааааа! — розривається мій дикий погук у повітрі старого вечора. Іще раз: ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!! Ооооооооооооооо! Ееееееееееееееееееееееее! Уууууууууууууууууууууууууууууу! Ахахахахахахаха! Ииииииииииииииииииииии! Уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа-уа! Е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е-е! У-у-у-у-у-у-еееееееее! Ууууууаааах!!! Ххаааааааааааааааауууууууууу! Іххооооооооооооо! А так, а так, а такооооооооооо! Ііііііііііііііііііііііііііііііііііііяяяяяя!

Тепер: дістаю з наплічника целофанку, хлібину, свічку, дві склянки, дві тарілки, шмат м’яса, воду, сіль, ніж. Останню пляшку чаполочі. Кілька засушених бадилин чаполочі-трави. Умиваюся, виплескую на тіло й волосся воду, витираю себе свіжим рушником, одягаю білу сорочку й світлі штани. Поправляю рукою волосся. Стаю