Читати книгу - "Тіні зникомі. Сімейна хроніка, Валерій Олександрович Шевчук"

гріхів за перебування на єпископському стільці йому накидано? Холодний піт вибився на лоба Йоасафові зовсім так само, як передоцим у служки.

Екзекуційний покій був неподалець, через дві келії, і поки Іван мав знайти екзекуторів і лягти під пліті, Йоасаф почав згадувати: чи всі, кого карав, кричали? Чому раніше на це не звертав уваги? Але ні, більшість таки кричала, хіба оті закляті втікачі, Доротей і Теофан… так, справді, ті не кричали, а ще не кричала Ганна Кочержиха із Харкова, хоча її дочка Тодоська таки кричала. І він раптом збагнув: найчастіше приходили до нього в немочі і в снах саме оті непокірні, котрі не кричали, отже, не покаялися. Відтак він не зміг уселити їм почуття власної вини, а покара без почуття та вселення власної вини марна річ…

Ганна Кочержиха була оскаржена священиком харківської Рождественської церкви Іваном Млодзинським у Харківську полкову канцелярію за те, що вона в час відправлення вечірнього піння била його в церкві по щоках і за волосся тягала, бо він відсилав із церкви її дочку Тодоську, оскільки, як оповів йому дзвонар Григорій, ота дівка Тодоська народила трьох дітей, прижитих блудно, й покрила сама собі голову. Харківський протопоп прислав про те донесення єпископу, і він йому відписав, добре це пам’ятає, що справа про дітей, прижитих у блуді, належить світському суду, за указом імператора Петра Першого від 7 липня 1722 року, а бійку Ганни Кочержихи із священиком наказано дослідити. І протопоп прислав йому звідомлення, що сталося це тоді, коли Кочержиха зі своєю донькою прийшла до церкви на вечірню і стала на своєму місці поблизу дверей. Тоді священик Іван Млодзинський, прочитавши єктенію, помітив у церкві Тодоську, рушив до неї із книгою і сказав:

– Чому прийшла до церкви? Не належить тобі переступати церковного порогу, оскільки недавно народила дитя.

Відтак узяв Тодоську за плече й повів із церкви геть. Кочержиха ж, уражена словами священика, які ганьбили її дочку, підскочила до нього і вліпила ляпаса правою рукою, при цьому лівою схопила за волосся. Тоді пономар, котрий був поблизу, кинувся на них і відірвав Кочержиху від священика. І Кочержиха закричала, що священик образив її дочку безневинно, оскільки та, хоча й не повінчана, живе з чоловіком у законному шлюбі, записаному у міських книгах, як це водиться не в одного у Гетьманщині, звідкіля вони недавно переселилися. По тому плюнула собі під ноги і пішла з дочкою геть, сказавши при цьому, що нікому не дозволить уймати ані їй, ані дочці її честі. Але через тиждень отямилася, порадилась із сусідами Хвеською Кандибихою та її чоловіком Тодором Кандибою із Ульяною Мулярихою та її чоловіком Іваном Мулярем, які разом із нею прийшли до священика Івана таки Млодзинського, щоб перепросити його.

Йоасаф бачив, як це відбувається. Тож, примружившись, міг уявити, як попереду йшла Ганна зі своєю дочкою, за нею поштиві сусіди-свідки Тодор Кандиба та Іван Муляр, за ними жінки їхні Хвеська та Ульяна. Вони зайшли до священичого дому, поштиві свідки взяли в отця благословення, а Ганна з Тодоською лише вклонилися низько. Відтак священик сів у крісло, тоді як інші стояли, і згукнув:

– Чого тобі треба, нечестивице?

– Прийшла, панотченьку, помиритися й попросити вибачення, – сказала покірливо, Ганна і, уклякнувши перед отцем, поцілувала йому руку. – А ці поштиві люди – моїми свідками. Вони засвідчать, що Тодоська не жила у блуді і той, хто вам таке сказав, панотче, вибачте на слові, наклепав. Вони ж засвідчать і моє каяття, бо я не мала б на вас, панотченьку, рук знімати, а повинна б дійти правди спокійно і розважно. Отож принесли вам, панотченьку, на перепросини сукна тонкого на шість ліктів, сап’яну й козлини, а вас просимо, щоб супроти нас чолом не били.

І вона виклала із міха сукно, сап’ян та козлину. Тоді панотець звівся, обмацав полотно, сап’ян та козлину, а що все було добре, тяжко зітхнув і знову сів у крісло.

– Гаразд, – сказав. – Коли докинете ще три рублі, помирюся з вами й допущу вас до благословення.

Кочержиха з дочкою вклонилися, відтак стара вийняла гамана й виклала звідти три рублі, поклавши на тому ж столі, де лежала решта приносу, а тоді підійшла під благословення.

– А того клямцю, панотче, – сказала сумирно, – покарайте, бо дочка моя з неуйнятною честю, отож хай так само заплатить при свідках вину.

– Покараю, покараю! – сказав панотець і недбало перехрестив Кочержиху та її дочку.

Усе це відбувалося згідно із звичаєвим правом, яке існувало на його землі споконвіку. І саме це непомірно єпископа розлютило, бо те право не раз суперечило писаному, а коли так, кричав він якось перед судом духовного правління, всі ці звичаї та обичаї, заведення й помири, хай і чиняться в народі відвік-віків, фальшиві та недійсні, а дійсне лише те, що узаконено для духовного й світського суду церквою чи царем. Тож саморучно полистав "Кормчу книгу" і знайшов там подане в сорок другій главі: "Коли хтось, у святу церкву ввійшовши, єпископу чи причетникам, чи іншим слугам докуку нанесе, такого муками скарати і в ув’язнення послати". Знайшов відповідне місце і в "Номоканоні": "Коли хто вдарить священика, хай буде під забороною літо одне; коли ж дасть йому позауш чи деревом, хай буде під забороною три літа, хоч би священик і вибачив йому зогрішення". Отож він, Йоасаф, і послав указа до Харкова в духовне правління, щоб ту Ганну Кочержиху із дочкою знайшли й прислали сюди, до нього, де їм буде вчинено жорстоке покарання плітьми, а після того її саму, на її ж кошти, заслати до Старо-Оскольського монастиря у монастирську роботу на рік. Так воно, зрештою, і сталося: вирок справедливий, вина певна і встановлена, але чомусь Кочержиха при побитті не кричала.

"Дочка, дочка, – думав він, прислухаючись – щось задовго екзекутори не виконують повелене щодо служки Йвана. – Але чому тоді сікли дочку? Адже вона священика не била, його не ображала, ще й на перепросини прийшла? І чому не дослідили гаразд: чи дзвонар Григорій поклав на ту Тодоську наклепа, чи й справді вона блудодіяла? Коли справді блудодіяла, її покарали належно, а коли ні?"

Стріпнув волоссям, виставляючи розхитані, вкриті кривавою плівкою зуби, ніби всміхався, але не всміхався: отой мурин у його шлунку все ще випльовував із рота цвяхи і вгачував йому у ніжну плоть – колька не припинялася.

У цей мент і пролунав крик: важкий, грубий, болющий – так кричить бик, якого вдарили обухом, але не добили.