Читати книгу - "Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– «Куди?» спитав Джур, наче не дочувши останнёго слова.
– «На зелізницю, та з Дрездена; нехай шукає вітра в поли.»
– «Не можна так.»
– «Чому не можна?»
– «Раз: Ноздроватий подумає, що я перелякався ёго та втік; а в друге ні з чим, у мене грошей нема, жду з дому.» Джур нікому не признавався про свій виграш.
– «Вовка бояться, так и в ліс не ходить! нехай собі думає, що хоче… а що до грошей, так от вони вам; идіть швидче справляйтесь,» сказала Лаврова, подаючи Джурови гроші.
– «Ні!» одповів Джур, трохи подумавши, «не приходиться… лучше нехай він мене вбє!»
– «Годі вам верзти невідь-що! идіть, беріть білети и для себе и для мене.»
– «И ви поідете?» скликнув Джур.
– «З вами разом… поідемо хоч – ну все одно, в Мюнхен, чи що; бо в Швайцарію не можна: вони знають, що мій син там; довідавшись, що я поіхала в один час з вами; вони и собі подадуться за нами… я знаю, чого ім треба.»
Джур поціловав Лаврову в руку…
Другого дня в ранці Нельговский о 8-мій годині стояв вже біля дверей Джуровоі кімнати. Двері були замкнуті, він постукав; ніхто не обзивав ся. Нельговский до кельнера… Довідавшись, що Джур у ночи виіхав, Нельговский тілько руками розвів!.. «Отсе вже не по пански, а чорт батька знає, по якому!» сказав він и плюнувши подався до Ноздроватого.
Не менше здивовався и Нельговский и Ноздроватий и Коцюк, довідавшись, що й Лаврова тієі-ж ночи виіхала з Дрездена.
– «Се вони так в Шандав,» шутковав Коцюк.
– «Ну, від мене він не втече,» говорив Ноздроватий, «я знайду ёго и в Россиі.»
– «Для мене,» сказав Нельговский, «він все одно, що торішній сніг; та Лавровоі жаль! гарна пані!»
IV
Ключем кипить и парує в паровику вода; з димаря преться дим и вискакують искри; колеса під ваґонами гуготять по зелізних рельсах; парова сила везе з Дрездена швидкий поізд, а в тому поізді іде Лаврова и Джур.
Седить Джур рядом з Лавровою, дивиться на неі, любується її красою, веде сердечну розмову; весело ёму, спокійно…. Тілько ж – глянь! и пробіжить на чолі у нёго якась нервова дрижа.
– «А що, коли він поженеться за мною?» мигне в голові Джура думка про Ноздроватого. «От не було печали так чорти накачали!.. и надало мені зачепить ёго!.. щоб було змовчать, нехай би говорив собі, що хотів; так ні ж!.. десь мене біс сіпонув за язик… Правду кажуть, що язик мій – ворог мій, так воно й вийшло. Та ні! не поженеться!.. се не Россия! тут не з подорожними* [*Подорожними зовуться в Россиі білети на права брать почтових коней.] и не на почтових іздять!.. Та й куди б він погнався за мною! Ёму одна дорога, мені десять!..» И заспокоіться знов Джур.
А колеса гудуть! стациі мелькають – ось и Мюнхен!
Лаврова ще на дорозі подала синові телеграфом звістку, щоб іхав не до Дрездена, а в Мюнхен; Джур же й собі послав лист в Жуківку, звіщаючи про свій переізд, «щоб изучить адельгайдский солоний ключ біля Мюнхена.»
Тижнів через два чи що, Француз ґувернер привіз до Лавровоі и одинчика Васю. Хлопя було вбране в одежу украінского покрою: широченні червоні шовкові штани; сорочка з батисту, біла наче сніг, аж вилискується, вимережані и вишиті шовком и золотом рукави; пазуха трохи розхристана…
– «От Ваш и мій Украінець,» сказала Лаврова Джурові.
Джур глянув на хлопця поглядом авторитета, всміхнувся и спитав Лаврову: – «На що ви ёго так убрали?»
– «На те, що він Украінець.»
– «Начеб то Украінцям не можна ходить в европейскому убрані? начеб то Украінцям треба носить поверх себе таку відзнаку, щоб зараз видно було, що то Украінець, а не Фін!»
Не сподобалась Лавровій така річ, вона кинула з боку на Джура якийсь визиваючий погляд и сказала:
– «В національнім убрані єсть своя користь, воно раз-у-раз нагадує дитині, до якого роду вона належить.»
– «Треба, щоб дитина и без виставки знала, хто вона є.»
– «Хиба против сёго хто суперечить?.. Певно що треба; та мені здається, що й національний розвій має свою азбуку, свій буквар, як и грамота и письменство. Не вивчивши букв, не вмітиме дитина читать… Перша азбука, перше слово національного вихованя и розвою – єсть рідна річ, далі убранє…»
– «По моєму красче всёго, щоб дитина росла и розвивалась прямо тілько людиною…»
– «И виросла и розвилась космополітом?» перебила Джура Лаврова.
– «Еге! а що ж?! космополітизм не вадить добру ніякоі осібноі нациі, ні добру загалом усіх людей.»
– «Тото бо й то, що вадить! та ще й як вадить!
– «Отсе для мене новина! сего я з роду не чув,» сказав Джур з усмішкою.
– «А хиба вже ви й не думали про те, що на світі більше того, про що ви не чули… Ви скажіть мені от-що: чи єсть у космополітів реальний ґрунт? на якій ниві житя реалізовали космополіти свою працю? де користь, де плоди космополітичноі праці? Нема! бо космополіти однаково працюють и на Німців и на Шведів и на Жидів, и через те праця іх розлітається по всёму світу такими крапельками, що з неі и плода ніякого нема.»
– «Се так ваші Полтавці думають, бо вони дальше свого носа нічого не бачать; а ви оберніться до историі, та гляньте перш усего хоч на християнство! чи просвіта християнством – не єсть плодом космополітичноі праці?»
Лаврова не знала, що сказать, и швидче звернула на шутку. «Полтавці! дались вам Полтавці!.. може ще скажете: полтавскі пани?.. знайшли, де Богу молиться… Хиба не самі ви, дивлячись на Ноздроватого, рівняли полтавских панів до помийниці… Та цур ім! ви красче покажіть мені такий народ, котрий б, стоячи на космополітичному ґрунті, добився собі волі и добра!»
– «А перша революция Французів…»
– «От-тобі й на!.. хиба руіна великоі революциі вибухла не на національнім ґрунті?.. Годі! годі!.. ви мене не переспорите!» И Лаврова силковалась швидче перевести розмову на що инче.
– «Лишенько мені! який ти, Василю, блідий,» говорила вона, дивлячись на сина. «Чи тебе там добре годують?»
– «Добре, мамуню!»
– «Чогож ти такий худий!.. аж перепався, и очи позападали… Чи здоров ти? у тебе ніщо не болить?»
– «Ні, не болить.»
– «А ходи до мене, Васю!» кликнув ёго Джур.
– «Е!.. та який ж бо ти малокровний! Ось подивіться сюди, Уляна Петровна! от ви й зрозумієте, чого він худий и блідий.» Джур підвів Васю до матери и потяг
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Семен Жук і його родичі, Олександр Якович Кониський», після закриття браузера.