Читати книгу - "Гарні дівчата, Тимофій Гаврилов"

зелень вазонів на широкому, такому самому білому, як сніг, підвіконні, здалася раптом насиченішою.

Відклавши підручник, підійшов до письмового столу і, перемістивши стілець до підвіконня, поставив на нього малюка. В хатніх штанцях і камізельці малюк скидався на ґномика. Юнак обережно поклав свої долоні йому на плечі, і так удвох вони спостерігали за дійством.

Щось було в малюкові, що заражало: ота втіха, коли дивився, як падає сніг. Під його зачудованим поглядом сніг перетворювався на щось незвичайне, як у казці. Малюк здатний був прикипіти до вікна і простояти так годинами, мовби прагнув туди, до сніжинок, наче він — одна з них.

Перший сніг випав, ще як дерева стояли в золоті, та через годину від нього не залишилося сліду, і лише крап­лі виблискували на листі, мовби воно справді металеве.

Ніхто на світі не чекав зими так, як малюк, отих сніжинок, наче вони — не буденне явище, а незбагненна містерія. З кожною хвилиною сніжинок більшало, доки картина за вікном перетворилася на густий снігопад. Білий пух осідав на асфальті, на безлистих деревах, збирався на виступі за шибою.

Споглядання снігопаду розбуркало в юнакові голод, він зняв малюка зі стільця, і той потюпав за ним. За кухонним вікном падав такий самий сніг, щільний і лапатий, тепер він сипав з настирливою щедрістю. Уплітаючи бутерброди, юнак з цікавістю роздивлявся малюка, поглинутого заворожливим видовищем.

Сніг зробив обох спільниками. А були такими несхожими! Різниця у віці лише поглиблювала відмінність. Юнак із продовгуватим лицем, ледь випнутим уперед, наче витесаним, підборіддям, виразними бровами, прямим носом, темною чуприною, що свавільно куйовдилася над чолом, широкими плечима, міцною статурою і поставою, як у дорослих, і малюк: тендітний, білявий, однаковою мірою лагідний зовні і всередині — цілковита протилежність.

Завдяки своєму вікові юнак дещо тямив про те, як влаштовано світ, цікавився парадоксами і таємницями, зичив по книгозбірнях науково-популярні розвідки та енциклопедії, щоб самотужки в усьому розібратися, проте деколи ловив себе на химерному відчутті, наче малюкові відомо щось більше, ніж стоїть у книжках.

Дощ припинився. Вуличні ліхтарі не давали темряві зімкнути обценьки. Під світлом неонових ламп мокрий тротуар блищав, а також асфальт на дорозі.

Поставивши валізу на сходинку, що вела до брами, яка заклацнулася позаду, дістав цигарку і припалив. У вікнах нового будинку, вклиненого між старими, світилося, мовби хтось на замовлення увімкнув лампи, за винятком трьох шиб другого поверху, в яких зачаїлася темрява, вдивляючись звідти в чоловіка, вивчаючи його риси, гейби прицінюючись.

Випустивши останній дим і розтерши недопалок, невідь-чого зволікав. З автомобіля, що саме зупинився під новим будинком, вийшли жінка, чоловік і двоє дітей. Спостерігав за їхніми діями, за злагодженістю, наче їх відшліфували, рухів. Сімʼя проведе разом цей вечір і завтрашній день, а в понеділок розійдеться, щоб сходитися ввечері і на сніданок, і так до наступних вихідних. До того дня, коли хлопець і дівчина підуть геть — хтось першим, хтось другим, можливо, ніколи більше не повернувшись туди, як одного разу пішов і не повернувся він.

Першим зник у будинку хлопець, за ним жінка з дівчиною, після чого настала черга чоловіка. Замкнувши багажник, очільник сімейства пильно оглянув автомобіль, висадив на плече торбу, однією рукою стиснувши дужки, а другою підтримуючи зісподу, і боком втиснувся у вхідні двері.

Спершу світло спалахнуло в одному вікні, потім у другому. Дочекавшись, наче умовного знаку, коли воно засвітиться в крайній кімнаті, за якою новий будинок прилягав до старого, чоловік узяв валізу і непоквапки почимчикував вулицею до перехрестя. Припарковані вздовж тротуару автомобілі дрімали, мов караван, що зупинився на ночівлю. На розі чоловік озирнувся — світла у трьох останніх вікнах нового будинку продовжували горіти.

Щось стримувало, не даючи піти незворушно і безоглядно, як попередні рази. Санта-Клаус усе ще перебував між другим і третім поверхом, наче чекав на нього, й ось вони опинилися вдвох о цій порі на цій вулиці, де не було більше жодної душі.

Потяг вихором увірвався на занишклу в кунянні станцію. Тримаючись за поручень, дивився, як зникала платформа, наче то не він віддалявся від неї, а вона стрімко вислизала з-під ніг.

Тільки-но тунель перетворив вагонні шиби на дзеркала, як напроти нього виринув такий, як він, чоловік — вони опинилися настільки близько, що він бачив кожну рису свого візаві. Ретельно виголені щоки лисніли, а давно не стрижена чуприна кошлатилася так само, як у нього. І те саме на обох вбрання, як у близнюків. І валіза достоту, як його. На станціях візаві щезав, мовби кудись відлучався, відтак обоє знову мовчки дивились один на одного.

Коли прокинувся, малюк сидів, втупившись кудись широко розплющеними очима. Світло вуличних ліхтарів, просочуючись крізь штору, орізблювало його заціпенілий силует.

«Що трапилося?» — юнак запитав неголосно, щоб не наполохати малюка: може, той так спав — навсидь і з розплющеними очима. Юнак читав про сноброд, які ходять уві сні, не усвідомлюючи цього; безпроблемно пересуваються вертикальними поверхнями, як-от будинковим муром. Якось у школі з цього приводу спалахнула суперечка, в якій юнак взяв участь.

Малюк відповів не відразу. Те, куди дивився, повністю поглинало його увагу. «Бачиш світло?» — проте там, куди вказував, панувала темрява. Юнак хотів щось сказати, але малюкова зосередженість стримала його. Коли був таким, як малюк, також чимало фантазував.

Неохоче покинувши ліжко, сонно почапав до вмикача. Таким сам скидався на сноброду. Світло осяяло високий пенал для одягу, етажерку, нижня частина якої належала малюкові, а верхня йому, книжкову шафу, що повністю перебувала в юнаковому розпорядженні, письмовий стіл, стілець перед ним з вигнутими планками спинки, мов струнами музичного інструмента, ліжко і малюка на ньому, застиглого, мовби висіченого зі слонової кістки. Стрілки будильника наближалися до півночі — ще кілька хвилин, і настане нова доба.

Відсунувши стілець, юнак заліз під стіл і обмацав стіну, демонструючи малюкові, що там, де тому ввижалося біле світло, нічого немає. Проте малюк далі сидів, дивлячись кудись крізь юнака. «Нумо спати», — мовив, вибравшись з-під столу. Обережно поклав малюка, по-батьківському накривши ковдрою, а тоді вимкнув світло і теж ліг.

Станція, на якій вийшов, розташовувалася майже на одному рівні з землею, відділена з обох боків від дороги рядами дерев. Із задертим угору вздовж стовбурів голим гіллям вони скидалися на похмурих вартових, які виструнчилися вздовж скорботного шляху. В кроні одного з дерев чорніло порожнє гніздо, об галузку іншого зачепилася повітряна кулька, наче хтось привʼязав її, як прикрашають різдвяну ялинку. Гелій, яким її наповнили, тягнув кульку в небо; вона мовби прагнула летіти й одночасно боялася, своєю яскравістю ще більше оголюючи чорноту