Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

один бік великої каюти на килимку розляглися собаки. Інші пси вже би гавкали, але ці лише повернули до неї красиві голови і, презирливо глянувши, почали уважно її розглядати. 

Вузенька койка позаду них була наполовину прикрита шовковими балдахінами. Над нею схилявся Ахмед-71-година, який обернувся, коли вона увійшла. 

Він зиркнув на собак і спантеличено глипнув на неї. Тоді, на її подив, сів перед нею. 

— І чия ти будеш? — спитав він бездоганною морпоркською. 

Анґва завиляла хвостом. У ліжку хтось лежав, вона носом чула, втім ця людина не становитиме проблеми. Щелепні м’язи, якими завиграшки можна перекусити комусь горлянку, в більшості ситуацій допомагають почуватися невимушено. Ахмед погладив її по голові. Більшість людей, які робили так із перевертнем, зазвичай були змушені харчуватися до кінця життя їжею, яку би для них хтось перемелював, але Анґва навчилася самоконтролю. 

Тоді він встав і пішов до дверей. Вона чула, як він перекинувся із кимось слівцем, а тоді повернувся в кімнату й усміхнувся їй. 

— Я іду, я повертаюсь. 

Він відчинив невеличку шафку і дістав звідти інкрустований самоцвітами собачий нашийник. 

— Тобі потрібен нашийник. А тут є трохи їжі, — додав він, коли слуга приніс у кімнату кілька мисок. — «Хрусь-хрясь, дай собаці хрящ», — я чув, як ваші анк-морпоркські дітлахи співали цю пісеньку, але хрящ — це грудка хрящовини, яка годиться лише тваринам, а де той хрусь-хрясь є — годі й думати… 

Перед Анґвою поставили тарілку. Інші пси стрепенулися, але Ахмед щось їм гаркнув, і вони знову відкинулися. 

Їжа була… собачою. В анк-морпоркському розумінні це те, що навіть в сосиски не додають, а на світі не так вже й багато всього, що людина з великою м’ясорубкою не може додати в сосиски. 

Її маленьку людську частинку аж вивертало, але в перевертня слинка текла від виду лискучих судин та драглистих жирових прошарків… 

Їжа була на срібній тарілці. 

Вона підняла очі. Ахмед уважно за нею спостерігав. 

Звісно, до королівських собак і ставлення було королівське, усі ці діамантові нашийники… Це не означало, що він знав… 

— Не голодна? — запитав він. — А по твоїй пащі не скажеш. 

Її шию щось обхопило, і вона вмить розвернулась, щоби вкусити. Її зуби зімкнулися на шматі засаленої тканини, але це не мало жодного значення у порівнянні з болем. 

— Його Високість любить одягати своїм собакам красиві нашийники, — промовив Ахмед-71-година крізь червону пелену. — Рубіни, смарагди… і діаманти, міс Анґво, — він нахилив до неї обличчя. — Інкрустовані в срібло. 

«…Я завжди переконуюсь, що важливий НЕ розмір війська, а розміщення та застосування резервних військ, зведення сил в одну точку…» 

Ваймз намагався зосередитись на Тактикусі. Але його відволікали дві речі. Лице Ахмеда-71-години, що визирало з-за кожного рядка, і його годинник, який він спер до органайзера. Він мав справжній годинниковий механізм і був набагато надійнішим. І його не треба було годувати. Він собі тихенько цокав. З годинником він міг забути про свої зустрічі. І йому це подобалось. 

Маленька стрілка якраз добігала до великої, коли він почув, як хтось підіймається сходами. 

— Заходьте, капітане, — запросив його Ваймз. З органайзера долинуло хихотіння. 

Обличчя Моркви було рожевіше, ніж зазвичай. 

— Щось трапилося з Анґвою, — мовив Ваймз. 

Яскрава барва враз збігла з лиця Моркви. 

— Звідки ви знаєте? 

Ваймз щільно прикрив хихотливого бісика кришкою. 

— Назвімо це інтуїцією, гаразд? Я вгадав, чи не так? 

— Саме так, сер! Вона сіла на хапонський корабель, і той відчалив. А вона не зійшла! 

— А на біса вона туди поперлася? 

— Ми переслідували Ахмеда! І скидалось на те, що він взяв когось із собою, сер. Когось хворого, сер! 

— Він уже відчалив? Але дипломати досі… 

Ваймз затнувся. Для тих, хто не знає Моркву, ця ситуація здалась би підозрілою. Інші люди, якби їхню дівчину викрали і вивезли геть на чужоземному кораблі, пірнули би в Анк, чи принаймні шпарко побігли річковою кіркою, застрибнули на борт і демократично усім надавали стусанів. Звісно, в такий час це було би дурістю. Розумно було б дати людям знати, але навіть так… 

Однак Морква свято вірив, що особисте не має такої ваги. Ваймз, звісно ж, думав так само. Потрібно було лише сподіватися, що в критичний момент ти вчиниш правильно. Але було щось химерне в тому, що людина не просто в це вірила, а й жила цим переконанням. Це лякало, як зустріч із дуже бідним священником. 

Звісно, потрібно було врахувати те, що якщо хтось схопив Анґву, то, швидше за все, рятувати треба не її. Втім… 

Тільки богам було відомо, що би трапилося, якби він все покинув. Місто звихнулося на війні. Відбувалося щось грандіозне. В такі часи кожна клітинка його тіла підказувала йому, що командор Варти має Обов’язки… 

Він затарабанив пальцями по столу. В такі часи важливо ухвалювати правильні рішення. Йому за це платили. Обов’язок… 

Він повинен залишитися тут і робити все, що в його силах. Але… історія встелена кістками добрих чоловіків, які виконували погані накази в надії згладити наслідки. О, так, вони могли обрати ще гірші варіанти дій, але більшість із них почали з того, що виконували погані накази. 

Його погляд блукав від Моркви до бісика-органайзера, а тоді падав на хиткі купи документів на столі. 

До дупи це! Він мисливець на злодіїв! Він завжди був мисливцем на злодіїв! Чого гріха таїти? 

— Та щоб мені добре було, якщо я дам Ахмеду втекти до Хапонії! — сказав він, вставши з крісла. — Швидкохідний корабель? 

— Так, але у воді здавався доволі важким. 

— То нам ще, може, вдасться його наздогнати, бо він не запливе надто далеко… 

Кинувшись з-за стола, йому на мить здалося, що він — це дві людини. А все тому, що на якусь долю секунди він був двома людьми. Їх обидвох звали Семюел Ваймз. 

Для історії вибір — це лише один із напрямків. Штани Часу розійшлися, і Ваймз хутко полетів однією зі штанин. 

А десь в іншому місці Ваймз, який зробив інший вибір, почав провалюватись в інше майбутнє. 

Вони одночасно кинулись до своїх органайзерів. За збігом найобурливіших чудних обставин, у цю долю секунди свого рішення кожен вхопив не той. 

Іноді для лавини достатньо одної сніжинки. Іноді камінчику дозволено підглянути, що б трапилось, якби він відскочив у інший бік. 

Чарівники Анк-Морпорка були непохитні щодо теми друкування. Тільки не тут, казали вони. Припустімо, казали вони, хтось надрукує підручник із магії, а потім перетасує друкарські форми і використає їх, скажімо, для кулінарної книги? Метал має пам’ять. Закляття — не якісь там слова. Вони існують ще в кількох вимірах. Ми би плавали в суфле, що розмовляють. Крім того, хтось може надрукувати тисячі тих клятих книжок, які потім потраплять в неправильні руки. 

Гільдія граверів також була проти друкування. Гравійовані сторінки мають у собі щось чисте. Вони цілісні, невинні. Їхні члени робили дуже гарну роботу за дуже помірними цінами. А дозволяти якимось аматорам збивати докупи друкарські форми — це виявляти неповагу до слів, і нічого доброго з цього не вийде. 

Єдина спроба встановити друкарський станок у Анк-Морпорку закінчилась таємничою пожежею і самогубством горопашного друкаря. Всі знали, що це самогубство, бо він залишив записку. А те, що вона була вигравіювана на головці