Читати книгу - "Джинґо, Террі Пратчетт"

шпильки — то вже так, незначна деталь. 

І Патрицій був проти друкування, бо якби люди забагато знали, їм би це лише допікало. 

Тож вони покладалися на метод «з вуст в уста», який чудово працював, бо вуста були так близько. Багато з них були прямо під носами членів Гільдії жебраків[19], яких громадяни загалом вважали порівняно надійними і добре поінформованими. Деяких із них дуже поважали за їхні огляди спортивних новин. 

Лорд Іржавський замислено глянув на Приблуду Майкла, Буркотуна ІІ ступеня. 

— А що потім сталося? 

Приблуда Майкл почухав зап’ястя. Нещодавно йому дали вищий ступінь, бо він нарешті підхопив калічу, але цілком нешкідливу шкірну хворобу. 

— Пан Морква був там близько двох хвилин, мій лорде. А тоді вони разом вибігли і… 

— Хто вони? — запитав Іржавський. Він ледве стримувався, щоб і собі не почухати руку. 

— Там були Морква, Ваймз і тойво ґном із зомбі, і всі решта, мій лорде. Вони побігли прямісько до пристані, мій лорде, і Ваймз уздрів капітана Дженкінса і сказав йому… 

— Ах, капітане Дженкінс! Сьогодні ваш щасливий день! 

Капітан відірвав погляд від мотузки, яку скручував. Нікому не подобається чути, що сьогодні їхній щасливий день. Таке не несе за собою нічого доброго. Коли вам хтось каже, що сьогодні ваш щасливий день, має статися щось погане. 

— Невже? — мовив він. 

— Так, тому що вам випала чудова нагода допомогти армії! 

— Справді? 

— Нам потрібно позичити ваш човен, — мовив Ваймз. 

— Відваліть! 

— Вважатимемо, що це такий пікантний морський вислів, який означає «Так, звичайно», — припустив Ваймз. — Капітане Моркво? 

— Сер. 

— Ви зі Щебенем зазирніть за ту фальшиву перегородку в трюмі, — попросив Ваймз. 

— Слухаюся, сер, — відповів Морква, простуючи до драбини. 

— Немає в трюмі жодних фальшивих перегородок! — визвірився Дженкінс. — Я знаю закон, і ви не можете… 

Позаду зачувся хрускіт дерева. 

— Якщо це не хибна перегородка, тоді наш Морква пробив дірку в корпусі, — спокійно мовив Ваймз, дивлячись на капітана. 

— Е… 

— Я також знаю закон, — сказав Ваймз. Він витягнув меч. — Бачите це? — він запитав, піднявши меч. — Це військовий закон. А військовий закон — це меч. Не двосічний. У цього лише один гострий край, і він дивиться на вас. Щось знайшли, Моркво? 

З-за трюму визирнув Морква. Він тримав у руці арбалет. 

— Овва, — мовив Ваймз, — ця штуковина дуже схожа на «Гадюку» третього покоління фірми «Бурлі та Міцнорука», що вбиває людей, при цьому не завалюючи будинки. 

— Тут купа ящиків всякого добра, — гукнув Морква. 

— Нема такого закону… — почав було Дженкінс, але звучав так, ніби в його світу відпадає дно. 

— Знаєте, я думаю, що закон, який виступає проти збуту зброї ворогу в час війни таки існує, — мовив Ваймз. — Звісно, його може і не існувати. Ось що я вам скажу, — додав він весело, — чом би нам усім не податися на площу Сатор? У цю пору там багато людей, страшенно схиблених на війні й готових підтримати наших хоробрих хлопців… Чом би нам не піти туди і не висловитися перед ними? Ви казали мені, що я повинен прислухатися до голосу народу. Дивно, чи не так… ви зустрічаєте поосібно людей, вони здаються вам достойними, у них є голова на плечах, а тоді вони збираються разом, і ви чуєте голос народу. Сердитий голос. 

— Це самосуд! 

— О, ні, це зовсім не так, — заперечив Ваймз. — Називайте це демократичною справедливістю. 

— Одна людина, один камінь, — зголосився Щебінь. 

У Дженкінса був вигляд людини, яка боїться, що з її дна от‑от випаде цілий світ. Він зиркнув на Ваймза, тоді на Моркву, але не знайшов у них підтримки. 

— Звісно ж, нас нема чого боятися, — заспокоїв його Ваймз. — Однак по дорозі в тюремну камеру ви можете ненароком спіткнутися на східцях. 

— До ваших камер не ведуть ніякі східці! 

— Можемо організувати. 

— Будь ласка, пане Дженкінс, — звернувся до нього Морква, добрий поліцейський. 

— Я не… віз… зброю до… Хапонії, — повільно промовляв Дженкінс, ніби читаючи слова з якогось тільки йому помітного телесуфлера. — Я… насправді… віз її, щоб… пожертвувати… 

— Ну? Ну? — підштовхував його Ваймз. 

— …нашим… хоробрим хлопцям… — договорив Дженкінс. 

— Чудово! — вигукнув Морква. 

— То ж ви з радістю… — підштовхнув його Ваймз. 

— Тож… я з радістю… позичу вам свій човен для воєнних потреб, — стікаючи потом, видавив із себе Дженкінс. 

— Справжній патріот, — виголосив Ваймз. 

Дженкінса скрутило. 

— Хто вам сказав про хибну перегородку в трюмі? — зажадав він відповіді. — Ви просто припустили, так? 

— Так, — відповів Ваймз. 

— Ага! Я так і знав! 

— Патріот, та ще й розумний, — похвалив Ваймз. — А тепер скажіть… як ви розганяєте цю штуковину? 

Лорд Іржавський затарабанив пальцями по столу. 

— Для чого йому той човен? 

— Ненаю, мій лорде, — мовив Приблуда Майкл, чухаючи потилицю. 

— Прокляття! Хтось їх ще бачив? 

— О, там було небагато людей, мій лорде. 

— Ну хоч щось. 

— Лише я і Старий Тхір Рон, і Качур, Рінґо Брови, і Хосе Не Може Бути, і Сідні Кособокий і той негідник Шептунчик, і Свистун і ще кілька людей, мій лорде. 

Іржавський відкинувся у кріслі, закривши блідою рукою лице. В Анк-Морпорку ніч, як і день, мала тисячу очей, а також п’ять сотень ротів і дев’ятсот дев’яносто дев’ять вух[20]. 

— Виходить, хапонці знають, — мовив він. — Загін військових Анк-Морпорка відчалив до Хапонії. Сили вторгнення. 

— О, ну я би не назвав це… — втрутився лейтенант Шершеннь. 

— Хапонці назвуть. Тим паче, з ними троль Щебінь, — мовив Іржавський. 

Шершеннь спохмурнів. Щебінь сам був як сили вторгнення. 

— Які кораблі ми експропріювали для потреб армії? — запитав Іржавський. 

— Їх у нас тепер більше двадцяти, разом із «Незламністю», «Безтурботністю», і… — лейтенант Шершеннь знову глянув у свій список, —…«Годістю Анк-Морпорка», сер. 

— «Годістю»? 

— Боюся, що так, сер. 

— Тоді ми в змозі транспортувати понад тисячу людей і дві сотні коней. 

— А чом не пустити Ваймза? — запитав лорд Селашіль. — Хай хапонці з ними розберуться, і баба з воза. 

— Щоб вони перемогли Анк-Морпоркське військо? Бо саме так вони це подадуть. Щоб йому добре було. Він змушує нас діяти. Але, може, воно й на краще. Мусимо відчалювати. 

— Ми точно готові, сер? — запитав лейтенант Шершеннь із такою ноткою в голосі, мовляв «Ми точно не готові, сер». 

— Повинні. На нас чекає слава, джентльмени. Як казав генерал Тактикус, вхопімо ж історію за калитку. Він, звісно, був не зі шляхетних бійців. 

Біле сонячне світло малювало чорні тіні в палаці принца Кадрама. В нього також була карта Хапонії, викладена крихітними кольоровими плиточками на підлозі. Він сидів, задумливо на неї дивлячись. 

— Лише один човен? — запитав він. 

Генерал Ашал, його старший радник, кивнув. 

І додав: 

— Наші дозорці не можуть розгледіти з такої відстані, але ми більш ніж переконані, що серед них є Ваймз. Вам же знайоме це ім’я, сер? 

— Ах, послужливий командор Ваймз, — усміхнувся Принц. 

— Саме так. Відтоді на пристані був помічений сплеск діяльності. Нам слід очікувати, що їхні експедиційні війська готові вирушати. 

— Я думав, у нас є бодай тиждень, Ашале. 

— Ця ситуація дуже збиває з пантелику. Я не вірю, що вони готові, сер. Напевно, щось сталося. 

Кадрам зітхнув. 

— Що ж, побачимо, куди нас приведе доля. Де вони нападатимуть? 

— У Ґебрі, сер. Я переконаний. 

— На наше найукріпленіше місто? Цього не може бути. Тільки ідіот