Читати книгу - "Варта!Варта!, Террі Пратчетт"

леді Ремкін. — Де карета? 

Ваймз махнув рукою приблизно в тому напрямку, куди — як він міг пригадати — рвонули перелякані коні. 

Еррол чхнув, випустивши хмарку теплого газу, що смерділа гірше, аніж зогнилі в льоху наїдки. Кволо дриґнувши лапкою в повітрі, він лизнув обличчя Ваймза язиком, що нагадував розжарену тертушку, вирвався з рук і пошкандибав геть. 

— Куди це він? — пророкотіла леді Ремкін, яка вийшла з імли, тягнучи за собою коней. 

Вони впиралися як могли, з-під копит, що кресали по бруківці, вилітали іскри, але будь-який спротив був марним. 

— Він досі намагається викликати його на двобій! — сказав Ваймз. — А схоже було, що відступиться, правда ж? 

— Вони б’ються, мов скажені, — пояснила леді Ремкін, коли він заліз у карету. — Бачте, кожному треба, щоб супротивник вибухнув. 

— А я думав, у Природі переможена тварина просто падає на спину, демонструючи покору, та й край, — сказав Ваймз, коли карета заторохтіла бруківкою за болотяним дракончиком, що вже розчинявся в тумані. 

— У драконів не так, — сказала леді Ремкін. — Коли якийсь недоумок підставляє тобі черево, треба його випатрати, от і все. Такий у них підхід — майже як у людей, правда ж? 

Над Анк-Морпорком щільно нависли хмари. А над ними сяяло сонце Дискосвіту, золоте і неквапне. 

Дракон виблискував у світанковому світлі, пересуваючись у повітрі, виконуючи неймовірні викрутаси і повороти просто для задоволення. А тоді він згадав про справу на цей день. 

А вони дуже самовпевнені, щоб його викликати… 

Під ним — на вулиці Дрібних божеств — від краю до краю блукала шеренга людей. Попри густий туман, ставало все велелюдніше. 

— Як ви називаєте предмети, схожі на тонкі сходинки? — спитав сержант Колон. 

— Драбинами, — сказав Морква. 

— Багатенько їх, — сказав Ноббі. Підійшов до найближчої і копнув. 

— Ой, — чоловік пробирався кудись, наполовину похований оберемком прапорів. 

— Що відбувається? — спитав Ноббі. 

Прапороносець зміряв його поглядом і запитав:  

— Хто хоче знати, мартопляси? 

— Ми. Перепрошуємо, — сказав Морква, виринаючи з туману, наче айсберг. Чоловік скорчив кислу міну. 

— Ну, це ж коронація, хіба ні, — відповів той. — Треба підготувати вулиці до коронації. Підняти прапори. Повикидати старі стяги, хіба ні? 

Ноббі глипнув на мокру тканину. 

— Не аж такі старі на вигляд, як на мене, — сказав він. — Радше нові. 

— А що це за товсті вигнуті фігури на тому щиті? 

— Це королівські гіпопотами Анка, — гордо мовив чоловік. — Нагадування про нашу славну спадщину. 

— І як довго ми маємо цю славну спадщину? — запитав Ноббі. 

— Відучора, звісно. 

— Хіба можна отримати таку спадщину за один день? — сказав Морква. — Для цього ж потрібен час. 

— Якщо у нас її ще немає, — озвався сержант Колон. — Присягаюся, скоро матимемо спадщину. Моя дружина залишила для мене про це повідомлення. За всі ці роки вона стала монархісткою, — він люто копнув тротуар. — Ха! — сказав він. — Чоловік рве жили тридцять років, щоб покласти на стіл шмат м’яса, а вона все торочить про якогось хлопчака, що стане королем за п’ятихвилинну роботу. Знаєте, що я отримав до чаю вчора ввечері? Сендвічі з яловичиною. А з них накрапало! 

Двійко неодружених парубків не зреагували належним чином. 

— Оу! — сказав Ноббі. 

— Справжня соковита яловичина? — спитав Морква. — Така з хрусткою скоринкою і лискучими крапельками жиру? 

— І не пригадаю, коли востаннє смакував непросмаженим м’ясцем зі скоринкою, — замріявся Ноббі, наче перебуваючи в гастрономічному раю. — Дрібка солі і перцю — і маєте страву, достойну ко… 

— Навіть не кажи, — попередив Колон. 

— А найліпше — встромити ножа і зрізати жирок, й він порскне золотисто-коричневими бризками, — мрійливо сказав Морква. — Така мить достойна ко… 

— Заткнись! Заткнись! — закричав Колон. — Ви просто… що відбувається, чорт забирай? 

Вони відчули раптовий порив вітру і побачили, як туман над ними склубочився і розвіявся біля стін будинків. Струмінь холодного повітря промчав вздовж вулиці і майнув геть. 

— Здається, там нагорі щось пролетіло, — сказав сержант. Він похолов. — Як гадаєте… 

— Ми бачили, що він убиває, хіба ні? — твердо сказав Ноббі. 

— Ми бачили, що він зник, — сказав Морква. 

Вони дивилися один на одного, самотні та змоклі на вулиці, заповненій туманом. Там, нагорі, могло бути будь-що. Уява заселяла вогке повітря жахливими істотами. Та найгіршим було усвідомлення, що Природа могла перевершити уяву. 

— Ні-і, — сказав Колон. — Напевно, це просто… великий болотяний птах. Або ще щось. 

— Хіба ми не мали би щось зробити? — спитав Морква. 

— Так, — відказав Ноббі. — Треба чимшвидше вшиватися звідси. Згадайте Ґаскіна. 

— Може, це інший дракон, — сказав Морква. — Треба попередити людей і… 

— Ні, — серйозно сказав сержант Колон. — Бо вони: «а» — не повірять нам і «б» — тепер у нас є король. І то його робота — дракони. 

— Точно, — сказав Ноббі. — Він справді може розлютитися. Дракони — знаєте, вірогідно королівські тварини. Як олені. Треба виконувати тридліни[18], щойно подумавши про вбивство дракона, адже король десь поблизу. 

— Добре, що ти так по-простому, — сказав Колон. 

— Простак, — підказав Ноббі. 

— Такий підхід не надто громадянський… — почав було Морква. Його перебив Еррол. 

Маленький дракончик вибіг на середину вулиці, задерши обрубок хвоста, і сфокусував погляд на хмарах у небі. 

Він пройшовся просто поряд із шеренгою, не звертаючи на неї уваги. 

— Що з ним? — сказав Ноббі. 

Гуркіт позаду сповіщав наближення карети Ремкін. 

— Люди? — невпевнено сказав Ваймз, вдивляючись крізь туман. 

— Однозначно, — сказав сержант Колон. 

— Ви бачили дракона? Окрім Еррола? 

— Нуу гм, еее, — сказав сержант Колон, поглядаючи на інших двох. — Щось таке, сер. Можливо. Щось таке і було. 

— Тоді не стійте тут, як стадо тюхтіїв, — сказала леді Ремкін. — Залазьте! Тут повно місця! 

І це було справді так. Мабуть, коли цю карету змайстрували, вона була чудом із чудес — плюш, позолота, китички. Але час, не надто дбайливе ставлення, подерті сидіння, адже тут часто перевозили драконів, зробили своє, втім, від карети все ще відгонило привілеями, стилем і драконами, певна річ. 

— Що думаєте робити? — спитав Колон, калатаючись в кареті крізь туман. 

— Вимахувати, — сказав Ноббі, граційно жестикулюючи перед валами довкола. 

— Такі речі — огидні, насправді, — роздумував сержант Колон. — Роз’їжджати в отаких каретах у той час, коли є люди без даху над головою. 

— Це карета леді Ремкін, — сказав Ноббі. — Тож все гаразд. 

— Звісно, але як щодо її предків, га? Великі будинки і карети не здобудеш, бодай трішки не скривдивши бідняків. 

— Ви дратуєтесь, бо ваша жінка вишиває на спідньому корони, — сказав Ноббі. 

— Нічого не вдієш, — обурено сказав сержант Колон. — Я завжди твердо відстоював права людини. 

— І ґнома, — сказав Морква. 

— Так, звісно, — невпевнено мовив сержант. — Але вся ця справа з королями і лордами — то все суперечить базовій людській гідності. Усі ми народжені рівними. Мене просто нудить. 

— Ніколи не чув, щоб ви так говорили раніше, Фредеріку, — сказав Ноббі. 

— Сержант Колон, Ноббі. 

— Перепрошую, сержанте. 

Туман набув форми справжньої осінньої анк-морпоркської бамії[19]. Ваймз вдивлявся в туман, намокаючи до кісток від вологості. 

— Я просто змушу його показатися, — сказав він. — Тут повернемо ліворуч. 

— Хтось знає, де ми? — спитала леді Ремкін. 

— Десь у діловому районі, — коротко відповів Ваймз. Еррол почав рухатися повільніше. Поглянув угору і заскиглив. 

— Він не може побачити ту чортову тварюку в цьому тумані, — сказав Ваймз. — Не дивно, що… 

Наче на підтвердження, туман