Читати книгу - "Як зупинити час"

знають, де я. Якщо ви мене вб’єте, вас упіймають.

Вони розсміялися:

— Луїсе, ти це чув?..

— Ще й як чув!

— Тре, мать, пояснити містерові Пітеру Як-його-там, чого ми сміємося.

— Мене звуть Том. У мене так само, як і у вас, було багато імен.

Джо цілковито проігнорував мене та продовжив:

— Так ось, я поясню. Сміємося ми того, шо тут немає над нами ніякої влади. Тут не звичайне містечко. Ми вже давно допомагаємо шерифу Дауні та старій Еф. Де., тому в нас тут усе схоплено.

Еф. Де. — «Фелпс Додж», найбільша видобувальна компанія в місті, як мені заздалегідь повідомили.

— Ми навіть допомагали розслідувати справу про депортацію в Бісбі. Чув про таке?

Про це я дещо чув. У 1919-му сотні страйкарів скрутили та вивезли з міста.

— Тому приходити сюди та робити нам якісь пропозиції від якоїсь там організації марно. Коли ми востаннє працювали з якоюсь організацією, то разом позбулися всіх мексиканців — і за офіційним дозволом від шерифа, зауваж-но… А тобі, схоже, дійсно спекотно, і ти надто хвилюєшся. Ходімо прогуляємося та провітримо твою біляву голову.

На вулиці вже було темно. По-пустельному темно. У повітрі оприявнювалась прохолода, але мені все одно було спекотно та викручувало все тіло. Горло пересохло від віскі — сухо, як у могилі, що я її копав собі протягом останньої години.

Кулі — це не інфекція. Не чума і не одне з тих сотень захворювань, від яких чудово захищає імунітет альби. Проти кулі імунітету немає. А помирати я не хотів, бо будь-що мав жити заради Маріон. Гендріх переконував, що ми наближаємося до того, щоб знайти її.

Увесь час, поки я копав, на мене дивився щонайменше один револьвер. З моменту виходу з будинку ситуація не змінилася ані на йоту. І їхні американські седлбреди[99] так само жували траву та форкали одне до одного.

— Так, — мовив Джо, коли я виліз із ями, міцно тримаючи лопату в руках та вдаючи, що я на неї спираюся, — гроші ми ховати не збираємося, тому вивертай кишені та поскладай усе, шо маєш, на землю отуто.

Це був мій момент. Єдина можливість. Я кинув здивований погляд у бік коней — і чолов’яги інстинктивно зробили те саме. Поки злий погляд Джо повертався назад до мене, йому назустріч уже летіла лопата. Від удару він майже непритомний бухнувся горілиць та випустив пістолет. Той впав у пилюку.

— Убий, — пробурмотів Джо.

Луїс, на якого я поставив як на більш боязкого та повільного, забарився з пострілом. Я вже нахилився по револьвер Джо, коли він нарешті натиснув на гачок. Спину угорі прошило болем, а звук пострілу луною прокотився пустелею. Тим не менш, у мене вже був пістолет Джо та одна здорова рука, тож я миттєво повернувся та поцілив Луїса в шию. Мій наступний постріл влучив у порожнечу, бо Луїс упав долу. Після цього я випустив кілька куль у Джо, аж поки не побачив, як у темряві блиснула його кров. Не знаю, як мені це вдалося, але я перекотив їх обох у ту яму, що викопав, та засипав землею. Одного з коней я ляснув по спині, і він зірвався в темряву. На другого я з неймовірними зусиллями заліз сам.

Такого болю я не знав ще ніколи в житті, але треба було їхати. Я подолав пустелю, сухі пагорби та гори, потім великий кар’єр, який мій мозок поміж маренням побачив, як темряву смерті, що кличе до річки Стікс. Я щосили опирався маренню, а кінь піді мною ступав уперед. Нарешті у вранішньо-кривавому світлі я доїхав до Тусона, де в забігайлівці «Аризона» Аґнес залила мою рану алкоголем та витягла з мене кулю, поки я крізь зуби волав у мокрий рушник.

Лос-Анджелес, 1926

Рана від кулі поступово загоювалася, але плече все одно боліло. Я сидів у ресторані готелю «Гарден Корт Апартментс» на бульварі Голлівуд в оточенні мармурового громаддя. Неподалік від мене сиділа розкішна жінка з темними губами та блідою шкірою і розмовляла з двома чоловіками у ділових костюмах. Це була Лілліан Ґіш, кінозірка. Я впізнав її за фільмом «Сироти бурі», який було знято про часи Французької революції.

Кілька митей я, геть заворожений, не міг відвести від неї очей. В Альбукерке, де я провів останні вісім років, я став поціновувачем кінематографу. Мені вкрай подобалося оце відчуття, що можна сидіти в темряві на самоті та забувати, хто ти є, відчувати лише те, що вкладають у фільм його творці.

— Вони всі тут бувають, — пошепки розповідав Гендріх, насолоджуючись палтусом у соусі з креветок. — Ґлорія Свенсон, Фербенкс, Товстун Арбакл, Валентіно. Минулого тижня тут був Чаплін. Сидів за оцим столом на твоєму місці. Він замовляв суп. Уявляєш, лише суп. Більше нічого.

Гендріх всміхнувся, але раптом мені обридли оті його посмішки.

— Томе, що таке? Яловичина не смакує? Мабуть, трохи пересмажена.

— Ні, яловичина чудова.

— Виходить, це через оті події в Аризоні?

Я мало не розсміявся:

— Ну звісно! Мені довелося вбити двох людей.

— Ану тихо. Не думаю, що міс Ґіш хоче таке чути. Дотримуйся правил, будь ласка.

— То, може, не говоритимемо про це в ресторані? Я думав, ти живеш тут нагорі.

Його це спантеличило.

— Мені подобається тут. Завжди повно людей. Хіба ти не любиш бути серед людей?

— Я б тобі розповів, чого я не люблю.

— Ну то прошу тебе, — він провів у повітрі рукою, наче запрошував мене кудись. — Розкажи мені, що тобі не подобається. Якщо тобі кортить.

Я нахилився ближче до нього та пошепки почав:

— Мені не подобається тікати з місця вбивства верхи з кулею в спині. З кулею. А ще… ще я не хотів того робити. Я не хотів їх убивати.

Він філософськи зітхнув.

— Як там казав доктор Джонсон? Той, хто опускається до рівня тварини, звільняється від людського болю. Знаєш, що я думаю? Я думаю, ти на шляху до того, щоб знайти самого себе. Ти загубився. Ти не знав, хто ти є і ким ти був. У тебе не було жодної мети. Ти жив у злиднях, вештався світом, намагаючись знайти у собі хоч якісь почуття. А тепер поглянь на себе: у тебе є мета, — він зробив коротку паузу. — Просто божественний соус.

До нас підійшов офіціант та долив вина. Ми заходилися знищувати їжу, поки він не відійшов достатньо далеко. Зазвучало піаніно. Деякі гості відхилилися на спинки стільців, щоб роздивитися музиканта.

— Я просто хочу, щоб ти зрозумів: мені це не подобається. Ті чоловіки