Читати книгу - "Як зупинити час"

ніколи в житті не долучилися б до організації. І ти мав би це знати. Мав би мені про це сказати, Гендріху.

— Будь ласка, називай мене Сесіл. Мене тут усі знають під цим ім’ям. Згідно з моєю теперішньою легендою я заробив грошей у Сан-Франциско на будівництві — брав участь у перебудові міста після землетрусу. Хіба я не схожий на Сесіла? Називай мене Сесілом. Усі вони думають, що я Сесіл Б. Деміль та можу зробити зірку з будь-кого. Хоч трохи розважуся…

Я кинув його слухати та поринув у свої думки.

— Мені подобається це місто. Зараз усі сюди приїздять. Усі молоденькі дівчата з ферм у Південній Дакоті, Оклахомі чи Європі. Думаю, це місто завжди таким було. У льодовиковий період сюди, мабуть, приходили тварини та застрягали в смоляних ямах, що скидалися на сяйливі озера. А запах їх м’яса, у свою чергу, приваблював сюди інших тварин, які теж застрягали у смолі. А я думаю, що належу до безпечних хижаків. Уяви-но собі, вони думають, що мені сімдесят вісім! А у свої сімдесят вісім я ще вештався у Фландрії та не давав спокою жодній жінці! Ніхто вже і не підрахує, скільки разів я пропонував руку та серце! Я був просто Валентіно долин!

Я зробив великий ковток вина:

— Гендріху, я не можу цього робити.

— Сесіл.

— Мені шкода, що я пішов до доктора Хатчінсона. Правда. Але я хочу своє життя назад. Я хочу знов стати собою.

— Боюся, це, як зараз кажуть, неможливо. Час біжить уперед. Так, у нас з тобою часу досхочу, але навіть ми не можемо повернути його назад, не можемо спинити. Це вулиця з одностороннім рухом — усе як у поденьок. Ти не можеш просто взяти і відірватися від організації. Так само як не можеш взяти і не народитися. Ти ж це розумієш, Томе? А як щодо твоєї дочки? Ми знайдемо її, це точно.

— Але ще не знайшли.

— Так, ще не знайшли. Але я відчуваю, що знайдемо. Я відчуваю, вона десь поруч.

Я нічого не відповів. Так, я сердився, але насправді ж це був лише прояв страху. З гнівом так часто трапляється. Організація, по суті, була нічим, оскільки не мала жодної фізичної присутності в реальному світі, не мала величної будівлі у центрі вируючого міста абощо. Організація — це Гендріх та люди, які повірили йому. Гендріх та його «схильність», але і цього було достатньо. Можливо, саме це і допомогло йому вкотре мене переконати. І справа не лише в словах — думаю, він міг дійсно відчувати присутність Маріон.

Але тут постало питання:

— З усією отою схильністю чого ж ти не відчув, що вони можуть мене вбити?

— Але ж не вбили. Якби вбили — так, це була б жахлива помилка з мого боку. Проте той факт, що ти залишився живий, лише доводить, що я мав рацію. Усі ми вміємо виживати, але ти… у тобі є щось особливе. Прагнення жити. У твоєму віці більшість думає, що життя вже позаду. А я в тобі бачу жагу до майбутнього. Так, ти хочеш знайти дочку, але є ще щось. Щось, чого я не можу осягнути.

— Та що це за життя, коли треба кожні вісім років змінювати свою особистість?

— Тобі і раніше доводилося це робити, яка різниця?

— Тоді я міг сам вирішувати. То було моє життя.

Він похитав головою та сумно всміхнувся.

— Ні, то не життя. Ти не жив, а переховувався від життя. Я навіть наважуся сказати, переховувався від самого себе.

— А хіба організація не для цього існує? Щоб переховуватися?

— Ні-ні-ні. Ти все неправильно зрозумів. Поглянь-но на нас. Ми сидимо в найвідомішому ресторані у залитому сонячним світлом місті, яке кожен прагне відвідати. Ми не переховуємося. Ми не запхалися в кузню у богом забутому Сент-Олбансі. Мета організації полягає в тому, щоб створити структуру, систему, яка дозволить покращити наші життя. Ти час від часу виконуєш моє прохання — запрошуєш в організацію іншу людину — і отримуєш чудове життя. Таким чином ти мені за це віддячуєш.

— Я провів вісім років на фермі в Альбукерке в компанії трьох корів та кактусів. Здається, для когось організація працює краще, аніж для інших.

Гендріх похитав головою:

— У мене для тебе лист. Від Реджинальда Фішера. Пам’ятаєш, ти запросив його до нас у Чикаго?

Він простяг мені листа, і я одразу його прочитав. Лист був довгий, але найбільше мені запам’ятався один рядок, майже у кінці: «Я б зрадив Господа та наклав на себе руки, якби ви до мене не приїхали. Зараз я щасливий знати, що я не найбільший дивак з усіх людей, що у мене є родина».

— Ну добре, може, щодо Аризони я і помилився, але ж так не завжди, правильно? На війнах гинуть люди, але це ще не значить, що війни взагалі не потрібні. Томе, у тебе ж наче було піаніно? Ти грав?

— П’ять годин на день.

— То скільки інструментів ти вже опанував?

— Близько тридцяти.

— Вражаюче.

— Та не зовсім. Більшість з них уже застаріла — така музика нікому не потрібна. Гершвіна[100] на лютні не зіграєш.

— Це так, — Гендріх проковтнув останній шматочок риби та підняв на мене серйозний погляд. — Томе, ти вбивця. Без захисту організації ти б наразі опинився у вкрай скрутному становищі. Ми потрібні тобі. Але я не хочу, щоб ти лишався з нами суто з необхідності. Я чую тебе. Я чую. І я ніколи не забуду, скільки життів ти врятував, привівши тих людей до нас. Я братиму твої побажання до уваги. Ми залучимо більше ресурсів до пошуку Маріон. У нас є нові люди. У Лондоні, у Нью-Йорку, у Шотландії, у Відні. Вони візьмуться до роботи, і, звісно ж, я все це фінансуватиму. Я хочу домогти тобі чим тільки зможу. Я хочу, щоб ти добре жив, Томе, і щоб ти знайшов не лише Маріон, а й майбутнє, якого прагнеш…

До ресторану зайшли четверо чоловіків, і їх провели за столик. Одного з них впізнав би будь-хто на планеті: Чарлі Чаплін. Він помітив Лілліан Ґіш та підійшов з нею привітатися. Обличчя його було загалом спокійне, хоча зрідка проскакувала нервова посмішка. Лілліан засміялася з якогось його жарту. Я дихав одним повітрям з Шекспіром — а тепер дихаю одним повітрям з Чапліном. Як я взагалі можу бути не вдячним за це?

— Ми невидимі нитки історії, — мовив Гендріх, ніби читаючи мої думки.

Чаплін помітив наші погляди