Читати книгу - "Випадкова наречена, Поліна Креп"

Глава 22

Оля

 

Швидким кроком йдемо вздовж набережної. Перед сходами Тео підставляє лікоть, і я майже автоматично спираюся на його руку.

– А чому ти назвав його тяжкою артилерією? Він воєнний?

– Ні, то через вагову категорію. Ми з ним однолітки, але Макс завжди був більший за мене. Зараз побачиш, і всі питання відпадуть.

– А чим він займається?

– Боротьбою. Олімпійський чемпіон, купа нагород та регалій. Має елітний закритий спортклуб.

– Ти хочеш, аби він когось побити?

– Та ні, з цим я наразі здатен впоратись самотужки.

– Ох, так, я пам'ятаю. Але тоді навіщо?

– Олю, ти ходила до якогось гуртка чи секції?

– Так, у дитинстві. На малювання та танці.

– У вас там була своя тусовка?

– Ти думаєш, що цей Максим має гарні зв'язки?

– Впевнений. Спорт дуже зближує людей.

– Але з тобою це правило не спрацювало.

– Я – той самий виняток, який його підтверджує.

Звертаємо у вузький підземний перехід. Начебто неподалік від центру, але темний і відсирілий коридор нагадує декорацію до фільмів жахів. Не хотіла б я опинитись тут уночі і без Теодора.

Тунель петляє, відкриваючи нові непривабливі ракурси та закутки.

В одному з них, під тьмяною сірою лампою, помічаю силует.

Боже, це якийсь велетень! Коротка стрижка, бича шия, м'язи випирають вузлами. Фігура закриває собою весь прохід і моторошно посміхається.

Матінко!

Тео заспокійливо стискає мої пальці.

– Я попереджав, – шепоче мені і крокує до гори м'язів, що усміхається ще ширше.

***

– А це моя молодша, Вікторія, – Макс показує фотки з однорічним янголятком у рожевому.

Ми сидимо за столиком літнього кафе та їмо морозиво. Вірніше, Максим поглинає величезну порцію з карамеллю та горішками, а ми з Тео крутимо в руках кавові чашки.

– На маму схожа, – ніжно вишкіряється м’язистий велетень.

– Вона просто красуня, – погоджуюсь.

– Це все заслуга Тео, – плескає по плечу мого нареченого Макс.

– Що?

– Ні, ти не те подумала. Я хотів сказати, якби не Теодор, Аліна б на мене ніколи не подивилася. Я взагалі не її тип. Нам і поговорити не було про що.

– А-а-а… – виривається у мене полегшено, хоча відповідь Макса взагалі нічого не пояснює.

Максим виявився дуже доброзичливою та відкритою людиною.

Коли Теодор простяг йому руку, здоровань зграбастав його в оберемок і стиснув до хрускоту кісток.

Бачу, що Максу подобається ностальгувати, але зникнення рідних не дає мені розслабитись. Я раз у раз поглядаю на годинник і перевіряю телефон – чи бува не вийде хтось на зв’язок.

– Макс, я радий, що у вас з Аліною все склалося, – сухо вимовляє Тео. – І тому, сподіваюся, ти допоможеш мені. В рахунок давнього боргу.

– Без проблем, Тео. Заради тебе, я готовий на шматки розірватися! На дуже великі та жилясті. Кажи вже, що там сталося? Бачу, що дівчину ти собі і без моєї допомоги відхопив, – усміхається мені кремезний чолов’яга.

Приречено заплющую очі. Щось пояснювати Максові зараз просто немає сил і часу.

– До речі, вітаю із заручинами, – киває Макс на моє кільце. – Тільки чого це ви у чорному?

– Дядько помер. Завтра похорон.

– Отакої! Мені шкода, Тео. Я знаю, ти любив старого, незважаючи ні на що.

Велет відсуває креманку і повертається до мене:

– Коли Тео відрахували… ну, через нашу витівку, я ревів як дівчинка. Не думав, що все так далеко зайде, і Теодора відправлять за бугор. Поки він був тут, дядько до нього хоч іноді навідувався, а там… Як ви потім спілкувалися, до речі, Тео?

– Голубиною поштою. Усе, Максе, проїхали. Давай по справі. У Олі родичі загубилися. І мені треба декого перевірити. Допоможеш?

– Пиши контакти, докладу усіх зусиль.

– Тільки в темпі.

– Не питання, бро!

За кілька хвилин Макс лізе в телефон, а нам робить ручкою:

– Так, наречені, відпочивайте, дихайте повітрям. Щось дізнаюся – наберу.

Тео знову подає мені руку, і ми повертаємося до машини тим самим шляхом. Сквером, сходами та підземним переходом.

– Ось тут почався роман у Макса та Аліни, – киває на особливо жахливий кут у переході.

– Не дуже романтично.

– Так, я також пропонував інші варіанти. Під'їзд, провулок – та хіба мало місць, де можна злякати людину? Але Макс у нас естет – любить гарні декорації, і світло йому сподобалося.

– Чекай… ти? Ось тут скоїв напад на дівчину? – у грудях стискається, я відсахуюся від Теодора в жахливій здогадці. Тілом проходять холодні адреналінові хвилі.

– Дуже реалістично вдав. Аби Макс героїчно прийшов на допомогу, а Аліна закохалася у свого рятівника, – губи Тео кривляться у болючій посмішці.

Його слова мені щось нагадують. Сюжет, який мій мозок відмовляється згадувати та аналізувати.

Після жахливої ​​сцени у шкільному кабінеті мені постійно хочеться, аби Тео був поряд. З ним я почуваюся в безпеці. Невже… Ні, це просто збіг!

Навіщо Теодору завойовувати мою довіру у такий жорстокий спосіб? Невже це черговий маневр, аби захистити його комерційні таємниці та наш договір?

Але ж я погодилася підписати відмову від спадщини.

Господи! Хоч би мама з Костею знайшлися. Хоч би скоріше договір із цією незрозумілою людиною закінчився.

Після зустрічі з Теодором мої уявлення про навколишній світ летять шкереберть. Я вже не знаю, кому можна довіряти. І більше не хочу дізнаватися гіркі секрети випадкового нареченого.

Трьох днів нашого знайомства виявилося більш ніж достатньо, щоб звести мене з розуму.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍