Читати книгу - "Спадок з бонусом, Інна Земець"

Глава 14

 

Ранок солодко проспала і вухом не повела, у полудень лиш очі насилу продерла. Потягнулась, від приємної втоми м’язи свої розминаючи, посміхнулась і в ту ж мить і скисла та моя щаслива усмішка. Назар брат покійного чоловіка, знайомі зовсім нічого, а я то очима нахабно їла, то покусати обіцяла. І таки обіцянку ж виконала, прости Господи. З дзеркала у ванній на мене дивилась якась скуйовджена і щаслива розпусниця. Умила ту усміхнену від вуха до вуха безсоромну дівку, розчесала, та тільки тихо пораділа, що поруч в цю мить Назара нема, як здаля його тиху ходу почула. Швидко ванну полишила і пірнула рибкою під ковдру, вдаючи, що досі міцно сплю. Даремно сподівалась відкараскатись – Назар обережно, але настирливо у мій сховок пробрався.

- Доброго ранку в полудень, Яра, - зашепотів на вухо мочку губами прихоплюючи. – Ховатись від мене надумала?

З огляду на вчорашнє? Ще б пак! Ніч іноді такою сміливістю наділяє, що вдень і наодинці з собою мрій таких не дозволиш. А я довго і не мріяла, просто одразу в реальність всі втілила. От  тепер лежу мертвою прикидаючись, а він нахабно дражниться, губами по спині гуляючи.

- Даремно прикидаєшся, бо і не повірив і все одно не дам причаїтись, - у плече мені муркнув і мій барліг одним рухом зламав, скинувши ковдру на підлогу.

Як ту іграшку мене розвернув і на себе вклав, бісенят своїми блакитними очима пускаючи, поки я на його широких грудях в ритмі подихів вгору-вниз каталася.

- Доброго ранку, сонечко. Привітаємось як дорослі?

Відмовитись не вийшло, бо як поцілунком вчепився, то і всі мої думки у вікно вилетіли. Вже і не тримав сильно, бо тікати враз перехотілось, лиш досі обличчя палахкотіло.

- Починай говорити, Яра, а то незвично якось.

- В темноті мені зручніше, - в плече йому пробурмотіла.

- І не сподівайся до темряви звикати, вчора стільки не розгледів, що терпець уривається.

Наче колись терпінням міг похвалитись, брехун. Зашепотів на вухо дурниці всілякі, розбурхав і розсмішив водночас.

- Оце вперше за життя стільки в ліжку веселощів, - не стримала сміх я. - Ти просто унікум, чесно.

- Хвали і не спиняйся - сперечатись з тобою не стану, бо люблю ранкові компліменти.

- Балакун. І що ж мені з тобою робити?

І секунди не  вагався з відповіддю, наче давно цього запитання чекав. Розплився широкою усмішкою Чеширського котяри, ще кількома цілунками підбадьорив і сміливо відповів.

- А що хочеш!

Так і зробила, чорт забирай, не знаю де і взялося в мені таке. До вечора з ліжка майже і не вилазили, лиш за їдлом Назар до кухні час від часу бігав і до нас в барліг здобич різну приносив. Раніше мене підколоти намагався, а сьогодні просто стендап мені влаштував. Насміялась більше ніж за останні роки разом узяті, всю мою нерішучість своїми  жартами розвіяв. 

- От і чудово, не подобається мені, коли ти соромишся – не стримуйся, моє сонечко, все що треба бери сміливо.

- Домовились, - повернула цілунок його усмішці я. - А куди ж вчора проти ночі збирався і чого раптом передумав?

- Ненавиджу стояти в музеї біля бархатного канату. Принцип «дивись і не чіпай» не для мене. І не для тебе.

- То наліво зібрався?

- Звісно ж ні. Я правду тобі сказав – просто дав час передумати, щоб усвідомила, який скарб в чужих руках пропасти може, - зацілував сміючись Назар. – Якби просто хотілось напругу скинути – я дорослий хлопчик, сам впораюсь. А як нема того що хочу, іншим не заміниш.

Це сама добре і без зайвих пояснень розумію. Всі поради про стосунки «для здоров’я» мільйон разів чула, та абищо мені не до смаку, хочу щоб не тільки тіло, а й душу зачіпало. От і дочекалась поки так зачепить, що тепер і трохи страшно від того, як глибоко мені в серце поцілив.

 

Вранці господар чемно запросив мене до себе в кімнату – у мене лиш душова кабіна, як нам до речі теж сподобалась, а у нього аж ціла ванна велика. От її разом і прийняли, да так, що потім пів дня прибирали. Справ повно, а у нас другий день самі радість і сором. Вдень ненадовго таки відірвались одне від одного, я пішла хоч щось корисне по дому зробити, а він на вулиці з кимось телефоном балакав. Підслухати не намагалась, та крізь прочинене вікно кілька слів розібрала.

- Назар, а у тебе прізвисько Рай, без жартів? – запитала його, коли у дім зазирнув. – Оце так мені почулось,  здалось що ти відповів своєму співрозмовнику в слухавку: «Рай слухає».

- Ага, не почулося тобі, все вірно. Думаєш, це тільки через прізвище? Так ні, все не так банально. Жінки колись таке прізвисько дали і сама відтепер знаєш через що, - підморгнув нахабно і поцілував так, аж ноги підкосило. - Та то вже стародавня геть не цікава історія, окрім тебе таке щастя нікому не дістанеться, все тобі одній буде - забирай.

І заберу. Ото вже відхопила собі коханця! То іржу, то червонію. Та дражнить вже просто за звичкою, отака вдача у цього чоловіка. Мої думки одразу наче почув.

- Яра, ти ж тільки не думай, що коли жартами люблю сипати, то всі мої слова нічого не варті, - будь який усміх недоречний з обличчя стер і поглядом до себе притягнув. – Слово «кохаю» ще нікому крім тебе не говорив.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍