Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

комітет теж, це питання політичної доцільності.

– У сраці маю політичну доцільність – ви підклали мені свиню, і тепер я зроблю так, як мені захочеться.

Вона не запросила його піднятися, і він, лютий, поїхав геть. Прийшовши додому, Ліла довго голубила Дженнаро, приготувала вечерю і стала чекати на Енцо. Тепер їй здавалося, що в неї весь час задишка. Енцо все не було, і вона нагодувала Дженнаро. У неї з’явилося побоювання, що цього вечора в нього побачення з жінкою і повернеться він пізно. Коли хлопчик перекинув склянку, повну води, усю її ніжність мов язиком злизало, і вона накричала на нього на діалекті, наче на дорослого: «Ти не можеш побути трохи спокійно, тобі що, ляпасів надавати, чому ти псуєш мені життя?»

Тоді саме прийшов Енцо, і вона намагалася бути ласкавою. Вони повечеряли, але Лілі здавалося, що кусень не лізе їй у шлунок, дряпає стравохід. Тільки-но Дженнаро заснув, вони зайнялися цюрихськими завданнями, але незабаром Енцо втомився і кілька разів делікатно попросився спати. Усе було марно, Ліла затягувала заняття допізна, вона боялася замкнутися в себе в кімнаті, боялася, що тільки-но вона опиниться в темряві на самоті, симптоми, про які вона змовчала перед Армандо, знову всі нараз з’являться і вб’ють її. Він тихо спитав:

– Може скажеш, що з тобою діється?

– Нічого.

– Ти весь час кудись ходиш із Пасквале – навіщо, які у вас секрети?

– Це профспілкові справи, він звелів мені вступити в профспілку, то тепер мушу цим займатися.

Обличчя Енцо набуло безутішного виразу, і вона спитала:

– Що таке?

– Пасквале сказав мені, чим ти займаєшся на фабриці. Ти про все розповіла йому і людям з комітету. Чому єдиним, хто не заслуговує цього знати, виявився я?

Ліла занервувала, підвелася, пішла в туалет. Пасквале таки не витримав. Що він йому розповів? Лише про ту профспілкову свиню, яку вона хотіла підкласти Соккаво, чи також про Джино і її нездужання на вулиці Трибуналі? Не зміг змовчати, дружба між чоловіками має свої правила, неписані, але непорушні, не те що жіноча дружба. Спустила воду, повернулася до Енцо і сказала:

– Пасквале зрадник.

– Пасквале друг. А ти хто?

Його тон неприємно вразив, і вона раптом відступила. На очі набігли сльози, вона марно намагалася загнати їх назад, принижена власною слабкістю.

– Не хочу більше справляти тобі прикрості, я вже достатньо тобі крові напсувала, – схлипувала вона, – боюся, що ти мене проженеш. – Тоді шморгнула носом і пошепки додала: – Можна я спатиму з тобою?

Енцо, не вірячи собі, втупився в неї.

– Спатимеш – тобто як?

– Як ти сам хочеш.

– А ти цього хочеш?

Вдивляючись у карафку з водою, що стояла посередині стола – смішна така, з головою курки, вона дуже подобалась Дженнаро, – Ліла прошепотіла:

– Головне, щоб я могла до тебе притулитися.

Енцо незадоволено похитав головою:

– Ти мене не хочеш.

– Я хочу тебе, але нічого не відчуваю.

– Ти нічого не відчуваєш до мене?

– Що ти таке кажеш, я тебе дуже люблю і щовечора хочу, щоб ти покликав мене і притулив до себе. Але, крім цього, іншого я не хочу.

Енцо зблід, його вродливе обличчя звела судома, немов від нестерпного болю, і він ствердив:

– Я тобі огидний.

– Ні, зовсім ні: зробімо те, що хочеш ти, я готова.

Він безнадійно усміхнувся і якийсь час мовчав. Йому нестерпно було бачити її неспокій, і він пробурмотів:

– Ходімо спати.

– Кожен у свою кімнату?

– Ні, до мене.

Ліла з полегкістю пішла роздягатися. Одягла нічну сорочку і пішла до нього, тремтячи від холоду. Він уже лежав в ліжку.

– Я ляжу тут?

– Гаразд.

Вона ковзнула під ковдру, поклала голову йому на плече і провела рукою по грудях. Енцо не ворушився, вона відразу відчула нестримний жар, що променів від його тіла.

– У мене ноги заледеніли, – прошепотіла вона, – можна я погрію їх біля твоїх?

– Так.

– Можна тебе приголубити?

– Дай мені спокій.

Поступово вона зігрілася. Біль у грудях зник, клубок відступив від горла, тіло її огорнуло приємне тепло.

– Можна я спатиму? – спитала його, знемагаючи від утоми.

– Спи.

43

На світанку вона здригнулася, тіло нагадало їй, що треба прокидатися. Умить дуже чітко насунули неприємні думки: хворе серце, відставання Дженнаро в навчанні, фашисти з району, мудрування Наді, ненадійність Пасквале, список вимог. Лише пізніше вона усвідомила, що спала з Енцо, але в ліжку його вже не було. Вона поспіхом підвелася і якраз почула, як зачиняються двері помешкання. Він встав, щойно вона заснула? Не спав цілу ніч? Спав в іншій кімнаті з дитиною? Чи заснув поруч з нею, забувши про своє бажання? Мабуть, поснідав на самоті, залишивши на столі сніданок для неї та Дженнаро. І пішов на роботу, не сказавши ні слова і гублячись у гадках.

Ліла відвела сина до сусідки і теж побігла на фабрику.

– Значить, ти вирішила? – трохи сердито спитав Едо.

– Вирішу, коли захочу, – відповіла Ліла своїм давнім тоном.

– Ми ж комісія, ти маєш нас повідомляти.

– Ви показали людям список?

– Так.

– І що вони кажуть?

– Мовчать – значить, погоджуються.

– Ні, – сказала вона, – мовчать – значить, накладають у штани від страху.

Капоне мав рацію, як і Надя з Армандо. То була безнадійна справа, усе йшло через силу. Ліла озвіріло краяла м’ясо, їй хотілося завдавати і зазнавати болю. Встромити ножа собі в руку, провести ним по мертвій плоті, а тоді по своїй, живій. Кричати, кидатися на інших, хай усі поплатяться за її неспроможність знайти рівновагу. Ох, Ліно Черулло, ти просто невиправна. Навіщо ти склала цей список? Не хочеш, щоб тебе експлуатували? Хочеш поліпшити своє становище і становище цих людей? Ти впевнена, що ти, вони, ви всі разом, такі, як ви є, долучитеся до переможного маршу пролетаріату цілого світу? Яке там. Куди той марш приведе? Щоб довіку бути робітниками? Робітниками, які будуть при владі, а однаково далі гнутимуть спину від ранку до вечора? Дурниці. Уся ця балаканина лише для того, щоб позолотити пілюлю важкої праці. Ти ж добре знаєш, що все це не можна покращити, це можна тільки знищити, ти знаєш це змалку. Покращити світ, удосконалити себе? Хіба ти, наприклад, стала кращою, такою, як Надя чи Ізабелла? А твій брат став кращим, таким, як Армандо? А твій син став таким, як Марко? Ні, ми залишаємося такими, як є, а вони – такими, як вони є. Тоді чому б тобі не змиритися? Це все твоя голова винна, ніяк не може заспокоїтися, весь час шукає способу чимось